— Ну й безлад. Навіть гірше. Добре. Ненадовго, я гадаю. Можливо, трішки затягнеться. Скоро все прийде в норму. Але перед цим варто познайомитися. Вважаю, що стояти тут у нічній сороці — досить прохолодно. Сюди, хлопче.
Ми пішли в затишну частину кімнати. Чоловік присів на розбитий дерев’яний стілець, вкритий складеною в кілька разів рядниною. Я був радий занурити пальці ніг у шерстяний килимок. В очікуванні став перед чоловіком, який свердлив мене своїми зеленими очима. Декілька хвилин тривала тиша. Нарешті він заговорив.
— Найперше дозволь мені представити тебе самому собі. Твоє походження написано на тобі. Шрюд вирішив визнати це, оскільки всі його заперечення не переконали нікого.
Чоловік на мить усміхнувся, наче його щось розвеселило.
— На превеликий жаль, Гален не хоче вчити тебе Скіллу. Багато років тому це було заборонено, оскільки боялися, що Скілл стане звичним інструментом. Готовий побитися об заклад, що якби старий Гален вирішив тебе навчати, то в тебе б усе добре вийшло. Але немає часу перейматися тим, чого вже не станеться.
Чоловік мрійливо зітхнув і трохи помовчав. Раптом він продовжив:
— Барріч навчив тебе працювати і слухатися. Ці дві речі Барріч добре вміє робити. Ти не надто швидкий, сильний чи кмітливий. Не думай, що це не так. Але у тебе вистачає впертості, щоб виснажити когось швидшого, сильнішого чи кмітливішого. Це небезпечніше для тебе, аніж для когось іншого. Втім, це байдуже. Ти тепер людина короля. І тобі час навчитися розуміти, що це найважливіше, що є в тобі. Король годує, одягає і навчає тебе. Єдине, чого він вимагає взамін, — твоєї відданості. Пізніше він вдаватиметься до твоїх послуг. Отже, на умовах, що ти є людиною короля, повністю відданою йому, я тебе вчити згоден. Інакше вчити мого мистецтва буде небезпечно.
Чоловік замовк, і ми довго просто дивилися одне на одного.
— Ти згоден? — запитав він. Це було не просто питання, а укладення угоди.
— Згоден, — сказав я. Оскільки він продовжував чекати, я додав: — Даю слово.
— Добре, — сердечно промовив він. — Тепер поговоримо про інші речі. Ти колись бачив мене до цього?
— Ні.
На мить я зрозумів, як це дивно, оскільки, хоч у замку часто бували відвідувачі, цей чоловік, без сумніву, жив тут уже довший час. А майже всіх я знав, якщо не по імені, то в обличчя.
— Ти знаєш, хто я, хлопче? І знаєш, чому ти тут?
Я заперечно хитав головою у відповідь на кожне питання.
— Ніхто не знає. Тому дивись, щоб так і було. Затям собі: нікому не говори, чим ми тут займаємось і чого ти тут навчишся. Зрозумів?
Мій кивок задовольнив його, оскільки він розслаблено відкинувся на стільці. Кістлявими руками він схопився за свої коліна крізь шерстяну накидку.
— Добре. Добре. Можеш звати мене Чейд. А як тебе звати?
Чоловік замовкнув в очікуванні, але коли я не сказав йому свого імені, він продовжив:
— Хлопче. Це не будуть наші справжні імена, але на той час, поки ми разом, це підійде. Отже, я Чейд і я ще один вчитель, якого Шрюд знайшов для тебе. Йому знадобився деякий час, щоб згадати про мою присутність, і ще деякий, щоб набратися сміливості й попросити мене про послугу. Ще довше я давав згоду. Але з цим уже покінчено. Я тебе навчатиму…
Чейд піднявся й підійшов до каміна. Підняв голову, затим нахилився по коцюбку й помішав нею попіл, щоб розпалити вогонь.
— Як не крути, це вбивство. Вбивство людей. Тонке мистецтво дипломатичного усунення: осліплення, оглушення, ослаблення кінцівок, параліч, виснажливий кашель, імпотенція, раннє старіння, божевілля або… втім, це неважливо. Це моя професія. Якщо ти погодишся, то стане й твоєю. З самого початку, з цього моменту, я вчитиму тебе вбивати людей для твого короля. Але не тим видимим способом, якого навчає тебе Год, не на полі бою, де всі тебе бачать і підбадьорюють. Ні. Я навчатиму тебе того підступного, таємного і делікатного способу вбивства. Тобі сподобається або ні. Я за це не відповідаю. Але я подбаю, щоб ти добре робив свою роботу. І ще дещо, оскільки це умова, узгоджена з королем Шрюдом: ти маєш знати, чого навчаєшся, на відміну від мене у твоєму віці. Отже: я зроблю з тебе королівського вбивцю. Тобі таке підходить?
Я знову невпевнено кивнув, не знаючи, що ще зробити.
Чейд примружився:
— Ти можеш говорити, чи не так? Ти ж лише бастард, чи ще й німий?
Я проковтнув слину:
— Ні, сір. Я можу говорити.
— Ну то говори, а не просто кивай. Скажи, що ти про це думаєш. Про мене і про мою пропозицію.
Хоч мені й дали слово, я стояв як вкопаний. Я дивився на його пошрамоване обличчя, пергаментні руки й відчував, як кліпають його зелені очі. Я поворушив язиком, але так і не спромігся сказати ні слова. Вся його поведінка спонукала мене говорити, але його постать була найстрашнішим з того, що я коли-небудь уявляв.
— Хлопче, — сказав він м’яким голосом. Це змусило мене подивитись йому в очі. — Я можу навчити тебе, навіть якщо ти ненавидітимеш мене чи зневажатимеш мої уроки. Я навчу тебе, навіть якщо тобі буде нудно чи ти лінуватимешся. Я можу навчити тебе, навіть якщо ти повний дурень. Але я не зможу цього зробити, якщо ти будеш мене боятися. Принаймні не так, як я хочу навчити. І ще я не зможу тебе навчити, якщо ти вирішиш, що тобі це не треба. Але ти повинен мені сказати. Ти так добре навчився приховувати свої думки, що тепер фактично боїшся їх знайти. Але спробуй промовити їх вголос. Тебе ніхто не каратиме.
— Мені це не дуже подобається, — різко видав я. — Вбивати людей.
— О. — Чейд помовчав. — І я, коли до цього доходить. Мені й зараз це не подобається. — Він раптом глибоко зітхнув. — Коли настане час, ти дізнаєшся. Найважче спочатку. Але знай, що це рішення тобі доведеться приймати ще не скоро. А наразі тобі треба навчатися. — Чейд зробив паузу. — Пам’ятай, що вчитися завжди корисно. Навіть вчитися вбивати. Або навіть так: це просто річ, якої я тебе можу навчити. Це все. З цього часу, як думаєш, ти зможеш цього навчитися? Чи зможеш полюбити це?
Ну і питання для хлопчака. Навіть зараз всередині щось наїжачилось і внюхалося в цю думку, але оскільки я був усього-на-всього дитиною, то не міг заперечити. Але мене з’їдала цікавість.
— Я можу навчитися цього.
— Добре, — він усміхнувся, але в нього був утомлений вигляд і він не був задоволений, наскільки йому хотілося. — Тоді добре. Достатньо добре. — Чейд оглянув кімнату. — Ми можемо почати зараз же. А почнемо з прибирання. Он стоїть мітла. Так, спершу поміняй свою нічну сорочку на… он лежить стара пошарпана накидка. Поки що підійде. Не треба, щоб пралі запитували, чому твої нічні сорочки пахнуть камфорою та знеболювальним, еге ж? Тепер позамітай підлогу, а я поки приберу деякі речі.
Так минуло кілька годин. Я позамітав і помив кам’яну підлогу. Чейд керував мною, доки я прибирав якісь особисті речі з великого столу. Я перевернув трави на поличці, щоб вони краще сушилися, погодував трьох ящірок у клітці, нарізавши для них якогось явно не свіжого м’яса. Ящірки проковтнули м’ясиво, не пережовуючи. Я протер кілька глечиків та мисок і поскладав їх. Чейд працював разом зі мною. Йому подобалося моє товариство, і ми говорили, наче обидва були давніми або, навпаки, новими друзями.
— Ти досі не вмієш читати й писати? І арифметики не знаєш? Оце так чудасія! Що ж старий собі думає? Я подбаю про те, щоб це виправили. У тебе лоб твого батька, хлопче, і ти так само морщиш його. Тобі колись це казали? А, ось ти де, Слінку, суча тварино! Що ти ще натворив?
З-за килима вилізла коричнева ласка. Чейд познайомив нас і дозволив мені погодувати Слінка перепелиними яйцями з миски. Він засміявся, коли тваринка почала бігати за мною і просити ще. Чейд віддав мені мідний браслет, який я знайшов під столом, попереджаючи, що від нього моє зап’ястя може позеленіти, а також застеріг, що коли раптом запитають про нього, я мушу сказати, що знайшов його за стайнею.