Нарешті ми сіли перекусити медяниками і глінтвейном, розташувавшись за низьким столом перед каміном на якихось килимках. Я дивився, як танцює вогонь, кидаючи відблиски на пошрамоване обличчя Чейда, і думав, чому воно здалося мені таким страшним. Він помітив, що я спостерігаю за ним, і його губи скривилося в посмішці.
— Знайоме обличчя, еге ж? Моє.
Ні. Я дивився на химерні шрами, на його бліду шкіру і взагалі не розумів, про що він говорить. Я здивовано подивився на нього, намагаючись збагнути.
— Не турбуйся про це, хлопче. Все залишає свої сліди, і рано чи пізно ти з цим стикнешся. Але зараз… ну…
Чейд встав, потягуючись. Його штани задерлись, і я побачив худі бліді литки.
— Зазвичай це пізніше. Або раніше. Все залежить від того, яку частину дня ти любиш найбільше. Тепер: ти ж пам’ятаєш, що це все — страшенна таємниця? Не лише ця кімната, а й усе загалом: прокидатися вночі, вчитися, як убивають людей, і таке інше.
— Пам’ятаю, — сказав я. Затим, усвідомлюючи, що це може для нього щось означати, додав: — Даю слово.
Чейд захихикав, а потім якось сумно кивнув. Я знову перевдягнувся в нічну сорочку, і він показав мені дорогу вниз. Чейд потримав ліхтар біля ліжка, поки я в нього залазив, а потім поправив ковдру. Так ніхто не робив звідтоді, як я залишив кімнату Барріча. Здається, я заснув ще до того, як Чейд пішов.
Бранту доручили мене розбудити наступного ранку. Тому я прокинувся пізно у хмільному стані. Моя голова розколювалась. Але як тільки Брант пішов, я скочив з ліжка і прожогом побіг в інший куток кімнати. Я відчув лише холодну кам’яну стіну, і жодна тріщина в цементі чи камені не нагадувала про потайні двері, хоча я був упевнений, що вони там. На мить я подумав, що Чейд мені просто наснився, але про нього нагадував простий мідний браслет.
Я швидко вдягнувся й побіг на кухню розжитися шматком хліба з сиром — їжею, яку досі полюбляв, коли приходив до стайні. Барріч гнівався через те, що я запізнився, і знайшов купу помилок у моїх заняттях з кінної їзди та роботи в стайні. Я добре пам’ятаю, як він сварив мене:
— Не думай, що як у тебе є кімната в замку і герб на камзолі, то ти можеш поводитися як лежебока-пройдисвіт, котрий прокидається зі свинями і встає хіба для того, аби почухати голову. У мене так не буде: бастард — не бастард, але ти син Чівелрі, і я зроблю з тебе людину, якою він би міг пишатися.
Я завмер зі щітками для збруї:
— Ти зараз про Регала, чи не так?
Моє неочікуване питання збентежило його.
— Що?
— Коли ти говориш про пройдисвітів, які весь ранок валяються в ліжку й не роблять нічого, окрім того, що возяться зі своїми зачісками й одягом, то маєш на увазі Регала.
Барріч відкрив рота, а потім знову закрив. Його обвітрені щоки почервоніли ще більше.
— Ми з тобою не маємо права засуджувати принців, — нарешті пробурмотів він. — Я мав на увазі загальне правило про те, що довге спання не личить чоловіку, а тим паче хлопчикові.
— І тим паче принцу, — сказав я і замовк, щоб зрозуміти, звідки в мене взялася ця думка.
— Тим паче принцу, — похмуро погодився Барріч. Він у сусідньому стійлі займався запаленою ногою мерина. Тварина раптом смикнулася, і я почув, як Барріч закректав, намагаючись утримати її.
— Твій батько ніколи не спав довше обіду, хоч і пив усю ніч. Я ще не бачив таких пияків, як він. Та водночас він був дуже дисциплінованим. Ніколи не доводилося його будити. Він сам прокидався й від своїх підлеглих вимагав того ж. Не завжди його любили через це, але солдати поважали. Люди люблять, коли їхній вождь сам живе так, як вимагає від своїх підлеглих. Ще що я тобі скажу: він не витратив зайвої монети на ганчірки й не одягався як пава. В молодості, ще до вінчання з леді Пейшенс, він одного разу побував на вечері в одному з менших замків. Я сидів недалеко від них, і це була велика честь для мене. Я почув дещо з його розмови з дівчиною, яку батьки посадили біля короля-в-очікуванні, сподіваючись, що з цього щось вийде. Вона запитала за свої смарагди. Чівелрі зробив їй комплімент. «Сір, якщо ви так любите діаманти, чому ж ви їх не носите?» — грайливо сказала вона. Чівелрі відповів досить серйозно, що його діаманти такі ж яскраві, як і її, навіть більші. «А де ж ви їх тримаєте? Я так хочу на них подивитись!» Чівелрі відповів, що покаже їх пізніше, коли стемніє. Вона розшарілася, очікуючи на побачення. Пізніше Чівелрі запросив її на бійницю, але взяв із собою половину гостей. Чівелрі показав їй на світло маяків, які яскраво сяяли в темряві, і сказав, що то і є його найкращі та найдорожчі діаманти і він витратив певну суму з податків її батька, щоб вони так сяяли. Затим Чівелрі показав гостям мигтючі вогні дозорних башт у замку того лорда і сказав, що коли вони дивляться на вогні свого герцога, то повинні сприймати їх як діаманти в його короні. Це був досить хороший комплімент у бік герцога та герцогині, й інші аристократи теж намотали його на вус. Того літа острів’янам пощастило менше з набігами. Ось як правив Чівелрі: своїм прикладом і благородними словами. Так має робити кожен принц.
— Я не справжній принци. Я бастард, — ці слова якимось дивним чином вирвалися у мене. Я так часто чув це слово і так рідко його говорив.
Барріч м’яко зітхнув.
— Йди за голосом крові, хлопче, і не звертай уваги на те, що думають інші.
— Іноді я втомлююся від важких занять.
— І я.
Ми помовчали кілька хвилин, поки я займався плечем Сажки. Барріч, який досі сидів біля сірого мерина, раптом промовив:
— Я не вимагаю від тебе більше, аніж від себе. Ти знаєш, що це правда.
— Так, знаю, — відповів я, здивований, що він далі продовжує.
— Я просто хочу зробити для тебе все, що зможу.
Це було щось нове. Через хвильку я запитав:
— Якщо ти зможеш зробити з мене людину, якою Чівелрі пишався б, можливо, він повернеться?
Ритмічний звук втирання мазі в ногу мерина сповільнювався, а потім раптом затих. Але він досі сидів, скоцюбившись біля коня, і тихо говорив через стіну стійла.
— Ні. Я так не думаю. Не думаю, що є речі, які змусять його повернутися. Навіть якщо так станеться, — тут Барріч заговорив повільніше, — то це вже буде інший Чівелрі.
— Він поїхав через мене, чи не так?
Я згадав слова ткаль: «Якби не хлопець, він би досі був королем».
Барріч зробив довгу паузу:
— Не думаю, що хтось винен у тому, що ти народився… — Барріч зітхнув і неохоче заговорив: — Це не від дитини залежить, що вона стане бастардом. Чівелрі сам винен у своєму падінні, хоч мені й важко це визнавати.
Я почув, що він знову почав втирати мазь у ногу мерина.
— І у твоєму, — тихо сказав я в плече Сажки, сподіваючись, що він не почує.
Але через кілька секунд Барріч пробурмотів:
— Фітце, я сам можу про себе подбати. Сам.
Він закінчив і прийшов у стійло до Сажки.
— Фітце, ти сьогодні розбалакався, як міські пліткарки. З чого б це?
Тепер була моя черга замовкнути і здивуватися. «Напевне, це все через Чейда», — подумав я. Все через те, що хтось попросив мене сказати, задля чого я навчаюся, і усвідомити це. Це й розв’язало мій язик, і я запитав про те, що обмірковував роками. Але я не міг цього точно висловити, тому знизав плечима й чесно відповів:
— Просто я довго над цим думав.
Барріч пробурмотів, приймаючи мою відповідь.
— Це вже краще, що ти ставиш питання, хоч я не завжди можу на них відповісти. Це добре, що ти говориш як чоловік. Тепер я не так боюсь залишати тебе з тваринами.
Він поглянув на мене після моїх останніх слів, а потім пошкутильгав геть. Я дивився йому вслід і пригадав першу ніч, коли побачив його, і те, як він один, самим своїм поглядом, міг присадити цілу компанію чоловіків. Він змінився. Не лише через свою кульгавість він став інакше поводитись, а люди по-іншому почали сприймати його. Барріч залишався впевненим господарем у стайні, й ніхто не зазіхав на його владу. Але він більше не був правою рукою короля-в-очікуванні. Барріч більше не був людиною Чівелрі, хіба що доглядав за мною. Не дивно, що він не міг не дивитись на мене без образи, адже не був батьком бастарда, який призвів його до падіння. Вперше за весь час спілкування з Баррічем, окрім настороги, у мене з’явився жаль до нього.