— Байстрюк Чівелрі?
Ясон знизав плечима, наминаючи хліб із сиром та м’ясом.
— Так сказав старий селянин, який покинув його тут.
Він поклав м’ясо та сир на кусень хліба, відкусив чималий кавалок, а потім промовив з набитим ротом:
— Він сказав, що Чівелрі повинен радіти своєму нащадку, тому буде його сам годувати й піклуватися про нього.
На кухні настала раптова тиша. Чоловіки перестали їсти, облишили хліб, кухлі й таці та обернулися до Барріча. Той обережно відставив кухоль від краю столу. Він говорив тихим і впевненим голосом, чітко вимовляючи кожне слово.
— Якщо мій пан не має спадкоємця, то на те воля Еди, а не його чоловічого єства. Леді Пейшенс завжди була дуже вразливою і…
— Наставляй кишеню! — швидко відповів Ясон. — Он сидить доказ того, що з чоловічим духом твого пана все добре. Тож годі базікати!
Він похапцем витер губи рукавом.
— Він справді схожий на принца Чівелрі. Навіть його брат це сказав недавно. Якщо леді Пейшенс не може доносити дитини, то це не провина принца-наступника…
Барріч раптово встав. Ясон похапцем відступив на кілька кроків назад, але зрозумів, що очі Барріча націлені на мене, а не на нього. Той схопив мене за плечі й повернув до вогню. Потім міцно взяв за підборіддя й підняв мою голову. Я упустив і хліб, і сир. Але Барріч не звернув на це жодної уваги; він повернув моє обличчя до вогню і вивчав, як карту. Мій погляд перетнувся з його. Він був такий дикий, наче впізнав у мені свого кривдника. Я хотів відвернутися, але затиск Барріча не давав цього зробити. Тому я спробував відповісти йому поглядом, у який вклав стільки непокірності, скільки міг, і помітив, що його невдоволення раптово змінилося. Тепер на обличчі Барріча можна було прочитати щось на кшталт невпевненого подиву. Нарешті він на мить заплющив очі, наче від болю.
— Леді дуже болісно сприйматиме це, — м’яко сказав Барріч.
Він відпустив мою щелепу й незграбно нахилився за хлібом та сиром, які я впустив. Барріч обтрусив їжу й подав мені. Я витріщився на грубу пов’язку на його правій литці та над коліном. Вона заважала йому зігнути ногу. Барріч знову сів і наповнив свій кухоль із глечика. Він випив, дивлячись на мене поверх своєї посудини.
— Хто ж нагуляв його від Чівелрі? — необережно запитав чоловік на іншому кінці столу.
Барріч кинув різкий погляд на того чоловіка, опустивши кухоль. Він помовчав кілька секунд, і в приміщені знову зависла тиша.
— Я вже сказав, що це справа принца Чівелрі, ким була його мати, а не тема для кухонних баляндрасів, — тихо промовив Барріч.
— Хай буде так, — раптово погодився вартовий, а Ясон кивнув на знак згоди, як птах, що залицяється до своєї самиці. Незважаючи на мій юний вік, мені було цікаво, що ж то за чоловік з перев’язаною ногою, який міг присадити цілу компанію брутальних солдатів лише самим поглядом чи словом.
— У хлопця немає імені, — Ясон першим порушив тишу. — Він просто відгукується на хлопця.
Здається, це приголомшило всіх, навіть Барріча. Знову настала тиша. Я доїв хліб із сиром та м’ясом, запивши їх кількома ковтками з кухля Барріча. Всі поступово розходилися по двоє-троє. Барріч сидів на місці, пив і дивився на мене.
— Ну, — промовив він, — знаючи твого батька, він вчинить чесно і так, як йому належить. Але лише Еді відомо, як він вирішить, що належить зробити. Напевне, те, від чого йому буде найбільше боляче.
Він ще хвильку подивився на мене, нічого не кажучи.
— Наївся? — врешті запитав він.
Я кивнув. Він різко встав і відштовхнув мене від столу.
— Тоді ходімо, Фітце, — сказав він, вийшов із кухні й пішов іншим коридором. Через свою ногу, яка не згиналася (та й пиво далося взнаки), він не міг швидко рухатися, тому я з легкістю встигав за ним. Нарешті ми прийшли до масивних дверей. Там стояв вартовий, який кивнув, пронизливо подивившись на мене.
За вікном лютував холодний вітер. Весь лід та сніг, які вдень підтанули, знову замерзли з настанням ночі. Ожеледиця тріщала під моїми ногами, а вітер задував у всі шпарини мого вбрання. Мої ноги зігрілися на кухні, але панчохи не встигли підсохнути, тому мені було зимно. Пам’ятаю темряву і раптову втому. Почувався страшенно сонним і зневіреним, рухаючись холодним темним подвір’ям за тим чоловіком із перев’язаною ногою. Нас оточували високі стіни, нагорі яких час від часу ходили вартові. Але я бачив лише їхні чорні силуети, які іноді затуляли зірки. Я замерз, як собака, а мої ноги роз’їжджалися на зледенілій стежці. Але в Баррічі було щось таке, що не дозволяло мені рюмсати чи просити зглянутися наді мною. Я покірно плентався за ним. Ми дійшли до якоїсь будівлі, і він натужно відчинив важкі двері.
Я відчув тепло і запахи тварин. Усередині розливалося жовте світло. Заспаний конюх піднявся зі свого солом’яного гнізда, кліпаючи, як скуйовджене пташеня. Барріч щось йому сказав, і той знову ліг, згорнувшись клубком і заплющивши очі. Ми пройшли повз нього, і Барріч зачинив двері. Він узяв тьмяний ліхтар і повів мене далі.
Я потрапив в інший світ, нічний світ, де тварини ворушились і дихали у стійлах, собаки піднімали голови зі своїх схрещених передніх лап, дивлячись на мене яскраво-зеленими чи жовтуватими очима, які виблискували від ліхтаря. Коні форкали, коли ми проходили повз них.
— Соколи он там, у дальньому кутку, — промовив Барріч, поки ми проходили стійло за стійлом. Наскільки я зрозумів, він подумав, що я мушу це знати.
— Ось, — нарешті сказав він. — Це годиться, принаймні зараз. Хай мені грець, якщо я знаю, що ще з тобою робити. Я прийняв би це за добрий знак від богів для свого пана. Але ж леді Пейшенс… Нюхаче, посунься, щоб хлопець міг лягти на соломі. Пригортайся до Лисиці. Вона захищатиме тебе і надере зад будь-кому, хто захоче тебе потурбувати.
Я побачив простору буду з трьома собаками. Вони прокинулись і звелися на передні лапи. Почувши голос Барріча, пси затарабанили своїми тугими хвостами по соломі. Я невпевнено посовгався між ними й нарешті ліг біля старої сучки з білуватою мордою та надірваним вухом. Старший пес насторожено дивився на мене, але натомість щенюк — Нюхач — радо зустрів мене, лизнувши вухо, понюхавши ніс і потершись об мене лапами. Я обійняв його, щоб заспокоїти, а потім згорнувся посеред них, як і радив Барріч. Він кинув мені грубе покривало, яке сильно тхнуло кіньми. Здоровенна сіра тварина в сусідньому стійлі раптово зафоркала й почала бити копитом об перегородку, а потім визирнула, аби дізнатися, що ж там сталося посеред ночі. Барріч у темряві заспокоїв коня одним лиш доторком.
— На цій заставі досить небезпечно. Олéнячий замок — гостинніше місце. Але сьогодні ти тут будеш у теплі й безпеці. — Він постояв ще, дивлячись на нас. — Коні, собаки та соколи, Чівеле. Багато років я добре доглядав за ними. Але цей ваш нащадок… що робити з ним — не знаю.
Я розумів, що Барріч звертається не до мене. Я дивився з-під покривала, як він знімає ліхтар з гака й кудись іде, мимрячи собі під ніс. Я добре пам’ятаю ту першу ніч, тепло від собак, колючу солому і навіть сон, який нарешті огорнув мене, коли щенюк притулився до мене. Я занурився в його свідомість, і мені також снилися нечіткі сни про нескінченну погоню за диким звіром, якого я жодного разу не бачив, але чий гарячий запах вів мене крізь колючі чагарники та каміння.
Після цього песячого сну мої спогади вже не такі яскраві; вони розпливаються, як кольори та гострі контури у наркотичному видінні. Певна річ, події після першої ночі вже були не такими чіткими.
Я згадую сирі дні кінця зими, коли вивчав шлях від стайні до кухні. Мені дозволялося ходити, де захочу. Іноді я бачив там кухаря, який чіпляв м’ясо на гаки над плитою, місив тісто на хліб і відкривав діжки з напоями. Але найчастіше там нікого не було і я їв усе, що лишалося на столі, щедро ділившись зі щенюком, який швидко заприятелював зі мною. Чоловіки приходили і йшли, дивлячись на мене з відвертою цікавістю. Але скоро призвичаївся до цього. Вони були схожі між собою у своїх грубих шерстяних плащах та панчохах, мали міцну будову і спритно рухались. У кожного з них на грудях був нашитий олень у стрибку. Деякі почувалися ніяково у моїй присутності, але я вже звик до їхнього бурмотіння, яке починалося щоразу, коли я йшов із кухні.