Коли Коб зник із поля зору, я звернув увагу на загальну публіку. Переважно тут були слуги та кухарі. Трохи рідше серед них траплялися менестрелі, купці й посильні. Я мляво спостерігав за ними, але вже надто багато встиг побачити за сьогодні, щоб чимось зацікавитись. Окрім їжі, я хотів заховатися від цієї метушні в якомусь тихому місці. Я сидів на землі, спершись об стіну замку, гарячу від сонця, й поклавши голову на коліна. Нюхач притулився до мене.
Мене розбудив стукіт жорсткого хвоста Нюхача об землю. Я підняв голову й побачив перед собою пару коричневих чобіт. Їхнім господарем був чоловік з кошлатою бородою та копицею перцево-сірого волосся; у штанах із грубої шкіри та простій шерстяній сорочці. Чоловік дивився на мене, тримаючи на плечі невеличку діжечку.
— Гей, це ти Фітц?
Я почув слово, яким мене часто називали, хоч і не розумів його до кінця, і повільно кивнув. Чоловік помітно зацікавився.
— Гей, — голосно промовив він, звертаючись уже не до мене, а до народу, який проходив повз. — Ось Фітц, синочок Чівелрі. Сидить як вкопаний. Справді схожий, еге ж? Хлопче, хто твоя мати?
До їхньої честі, більшість просто проходила повз, реагуючи на слова чоловіка лиш допитливим поглядом, мовляв, що це за шестирічний хлопчик сидить біля стіни? Але питання чоловіка з діжечкою було справді цікавим, оскільки до нього обернулося кілька голів, а робітники, які щойно вийшли з кухні, підійшли ближче, аби почути відповідь. Але в мене її не було. Я не знав, як звати мою матір, і спогади про неї поступово згасали. Тому не відповідав, тільки дивився на них.
— Гей, хлопче, як тебе тоді звати? — Він озирнувся й поділився з натовпом своїми здогадками. — Я чув, що в нього взагалі немає імені: ані величного королівського з титулом, ані навіть прізвиська, щоб сваритися на нього. Чи не так, хлопче? В тебе є ім’я?
Група спостерігачів росла. У декого з них в очах читалося співчуття, але ніхто не втручався. Деякі мої почуття перейшли до Нюхача. Він упав на бік і прийняв благальну позу, показуючи пузо і махаючи хвостом. Це було споконвічним сигналом у псів, що означав: «Я просто цуценя і не можу захищатися. Будь ласка, згляньтеся».
Якби замість людей були собаки, вони просто б понюхали нас і пішли геть. Але у людей немає такої вродженої шляхетності. Коли я не відповів, чоловік підійшов ближче і повторив:
— Хлопче, у тебе є ім’я?
Я повільно піднявся. Стіна, яка хвилину тому була теплою, тепер стала холодною перешкодою до відступу. Нюхач качався в пилюці й жалібно скавчав.
— Ні, — спокійно сказав я.
Чоловік нахилився, ніби недочуваючи.
— НІ! — закричав я й відштовхнув його, крадучись уздовж стіни. Я побачив, як він відступив назад і впустив діжку. Вона впала на бруківку й розбилась. Ніхто не зрозумів, що відбулося, не кажучи вже про мене. Більшість людей засміялася, коли дорослий чоловік злякався дитини. В ту мить усі побачили мою силу духу й характер, оскільки до ночі все місто знало про те, як бастард дав відсіч своєму кривднику. Нюхач почав дряпатися об мої ноги і втік разом зі мною. Я встиг зиркнути на спантеличене обличчя Коба, який саме виносив із кухні пироги й побачив, як ми втікали. Якби на його місці був Барріч, можливо, я б зупинився, довіривши йому свою безпеку. Але то був не Барріч, тому я не зупинився. Нюхач біг попереду.
Ми втікали, розштовхуючи слуг, — просто маленький хлопчик з песиком. Нюхач привів мене до місця, яке він вважав найбезпечнішим у світі. Оддалік від кухні та замку Лисиця вирила нору в кутку старого флігеля, де зберігалися мішки з горохом та квасолею. Тут і народився Нюхач, далеко від пильного ока Барріча. Тут Лисиці вдалося переховувати своїх цуценят майже три дні, де Барріч і знайшов їх. Його запах був першим людським запахом, який пам’ятав Нюхач. Було важко пролізти під будівлею, але коли ми опинилися всередині, виявилося, що в норі тепло, сухо й напівтемно. Нюхач пригорнувся до мене, і я обійняв його. У цьому прихистку наші серця нарешті перестали гучно гупати, і поступово цей спокій перейшов у глибокий сон без сновидінь, притаманний теплим весняним вечорам та цуценятам.
За кілька годин я прокинувся. Мене всього тіпало від холоду. Настала цілковита темрява, а слабке тепло весняного дня зникло. Нюхач прокинувся разом зі мною. Ми почухалися і вилізли з нори.
Над Оленячим замком яскраво сяяли далекі зорі. Запах затоки був сильніший, і здавалося, що щоденні запахи людей та коней тимчасово зникли, поступившись океанським ароматам. Ми пройшлися порожніми доріжками повз тренувальні майданчики, комори й винокурні. Навколо було тихо. Ми підійшли до замку. Я побачив, що смолоскипи досі горять, і почув кілька голосів. Але все це звучало якось мляво: останні відголоски бенкету перед світанком. Та все ж ми оминули замок десятою дорогою: нам на сьогодні було досить людей.
Я знову подався до стайні вслід за Нюхачем. Доки ми йшли до масивних дверей, я міркував над тим, як увійти. Але в міру того, як ми наближалися, Нюхач почав інтенсивно махати хвостом, і навіть я своїм слабким нюхом вловив запах Барріча у темряві. Він піднявся з дерев’яного ящика, на якому сидів біля дверей.
— Ось ви де, — з полегшенням промовив він. — Ходімо за мною.
Він відчинив масивні двері й завів нас досередини.
Ми пішли за ним у темряву між рядами стійл повз конюхів та грумів, яких залишили ночувати у стайні. Ми проминули наших коней та собак, а також помічників конюхів, які спали тут же. Перед нами з’явилася масивна дощата драбина, яка вела до стіни, що розділяла стайню та клітки для соколів. Ми полізли за Баррічем. Щаблі-приступки драбини порипували під ногами. Барріч відчинив інші двері, й мене засліпило тьмяне жовте світло свічки, яка мерехтіла на столі. Ми опинилися у кімнатці з похилою стелею. Тут пахло Баррічем, шкірою, олією, мазями і травами, які він застосовував у роботі. Барріч міцно зачинив двері за нами й пішов по ще одну свічку. Від нього я почув солодкавий аромат вина.
Кімнатою розлилося світло, і Барріч присів на дерев’яний стілець біля столу. Він мав інший вигляд, бо був одягнутий у коричнево-жовте вбрання з дорогої тонкої матерії. З його камзола звисав масивний срібний ланцюжок. Він простягнув руку. Нюхач одразу ж підійшов до нього. Барріч почухав його звислі вуха й енергійно поплескав по ребрах, скривившись через пилюку, яка здійнялась із собачої шерсті.
— Ви гарна парочка, — сказав Барріч, звертаючись скоріше до цуценяти, аніж до мене. — Ви б бачили себе: брудні, як волоцюги. Заради вас я сьогодні збрехав своєму королю. Таке трапилося зі мною вперше в житті. Здається, через те, що Чівелрі впав у немилість, я теж постраждаю. Я сказав, що тебе скупали і ти вже бачиш десятий сон, бо втомився в дорозі. Йому не сподобалося те, що він не одразу тебе побачив. Але, на щастя для нас, у нього є важливіші речі. Зречення Чівелрі престолу викликало невдоволення багатьох лордів. Дехто хоче нажитися на цьому, а інші нарікають, що захоплювалися королем, а він їх обдурив. Шрюд намагається всіх заспокоїти й наголошує на тому, що цього разу саме Веріті вів перемовини з ч’юрдами. Тих, хто повірить у це, потрібно пильнувати як зіницю ока. Але вони знову взялися за Веріті; їм цікаво, чи він буде їхнім новим королем і як він правитиме. Чівелрі плюнув на все й поїхав до Вербового лісу; це спричинило такий переполох у герцогствах, наче розворушили осине гніздо.
Барріч відвів погляд від енергійного писка Нюхача.
— Ну, Фітце, гадаю, сьогодні ти сповна все відчув. Втік, налякавши бідолашного Коба до смерті. В тебе нічого не болить? Тебе хтось бив? Я б міг і передбачити, що тебе будуть у чомусь звинувачувати. Ну ж бо, йди сюди.
Я завагався. Барріч підійшов до купи ковдр біля вогнища і поплескав по них, наче запрошуючи мене:
— Ось готова постіль для тебе. На столі для вас хліб і м’ясо.
Його слова змусили мене згадати про накриту тарілку. Нюхач також почув запах м’яса, яке раптом заповнило всі мої органи нюху. Барріч засміявся з того, як ми кинулися до столу, і мовчки схвалив те, що я спершу пригостив Нюхача, а вже потім сам почав їсти. Ми наїлися досхочу, оскільки Барріч чудово врахував, як можуть зголодніти цуценя та хлопчик після всіх неприємностей за день. Незважаючи на те, що ми добре поспали до цього, ковдри біля вогню здавалися нам дуже привабливими. Наївшись, ми вклалися біля вогнища, що гріло наші спини, й заснули.