— Ти не будеш так зі мною говорити, босячко! Тут із жебраками займаєшся Ель знає чим! Я певен, ти знову крала копчену рибу на мій встид! Спробуй-но втекти! Дістанеш іще більше, як я тебе зловлю.
Напевне, дівчинка повірила йому, оскільки лише пригнулася, коли чоловік замахнувся на неї. Вона закрила голову своїми худенькими ручками, але, водномить передумавши, опустила їх на обличчя. Я задеревів від жаху, а Нюхач почав скавчати й обдзюрився біля моїх ніг. Мій жах передався йому. Чоловік замахнувся ломакою. Моє серце шалено калатало в грудях. Я штовхнув чоловіка. Десь усередині в мене раптово взялася сила.
Він упав, як і той чоловік із діжкою напередодні. Але батько Моллі схопився за груди, а ломака перекрутилася в повітрі, не спричинивши нікому шкоди. Він упав на пісок ницьма, його тілом пройшов дрож, а потім він більше не рухався.
Через мить Моллі розплющила очі, досі мружачись в очікуванні. Вона бачила, як її батько впав на кам’янистий пляж, і здивування стерло всі інші почуття з її обличчя. Вона кинулася до нього, плачучи:
— Тату, тату, з тобою все добре? Будь ласка, не вмирай. Вибач! Я погана дитина! Не вмирай! Я буду добре поводитися, обіцяю!
Незважаючи на свої закривавлені коліна, вона нахилилася над батьком, повернувши його горілиць, щоб він не задихнувся в піску. Моллі спробувала підняти його, але марно.
— Він хотів убити тебе, — сказав я, намагаючись зрозуміти ситуацію.
— Ні. Він іноді може мене трохи побити, коли я погано поводжуся, але він би ніколи не вбив мене. Коли він тверезий і не хворіє, то плаче через це, благаючи мене добре поводитися і не сердити його. Новачку, мені здається, він помер…
Мені теж так здавалося, але за мить чоловік застогнав і злегка розплющив очі. Напевне, все минулося. Він, досі ошелешений, слухав самозвинувачення Моллі, прийняв її похапливу допомогу. Я теж приєднався, але неохоче. Він сперся на нас, і ми невпевненою ходою повели його кам’янистим пляжем. Нюхач подався за нами, то гавкаючи, то бігаючи навколо.
Ми зустріли всього кількох людей, але на нас ніхто не звертав уваги. Я здогадався, що ця картина, коли Моллі вела свого батька додому, вже нікого не дивувала. Я допоміг їй довести старого аж до дверей маленької свічної крамнички. Моллі всю дорогу вибачалася, схлипуючи. Я залишив їх там, а сам із Нюхачем пішов звивистими вуличками та горбистою дорогою, що вела до замку. Я постійно дивувався тому, як живуть прості люди.
Я познайомився з містом та вуличними дітьми, і мене кожного дня тягнуло до них як магнітом. Барріч весь день був зайнятий, а ввечері пив і гуляв на фестивалі Весни. Він мало зважав на те, що я відлучався, оскільки кожного вечора я спав на своєму солом’яному ліжку перед своїм каміном. Насправді, гадаю, Барріч узагалі не знав, що зі мною робити, окрім того, щоб годувати мене, аби я ріс здоровий, а також турбуватися про безпеку мого сну. Це були для нього важкі часи: він був людиною Чівелрі. Після його зречення що чекало на Барріча? Гадаю, він постійно про це думав. Також у Барріча були проблеми з ногою. Хоч він і знав про припарки та перев’язки, які чи не щодня робив своїм тваринам, себе він вилікувати не міг. Я кілька разів бачив рану Барріча, коли той її розмотував, і аж здригався від побаченого. Вона не хотіла загоюватися, а досі пухла і гноїлася. Спочатку Барріч лаявся як швець і щовечора похмуро стискав зуби, коли чистив і знову замотував рану. Але з кожним днем він ставився до неї з більшим відчаєм, порівняно з іншими речами. Врешті-решт він вирішив цю проблему, але його ногу перетинав грубий шрам, який заважав йому ходити. Тож не дивно, що він так мало приділяв уваги молодому бастарду, про якого мусив дбати.
Тому я ріс здебільшого сам собою, так, як вдається лише малим дітям. До того як закінчився фестиваль Весни, варта біля воріт замку вже звикла до моїх щоденних походів. Напевне, мене приймали за хлопчика на побігеньках, яких у замку було безліч (щоправда, вони були трохи старші за мене). Я рано навчився красти їжу з кухні для себе і для Нюхача, достатньо для того, щоб добре поснідати. Одним з моїх основних занять було збирати іншу їжу — обгорілі шкуринки в пекарні, молюсків та водорості на пляжі, копчену рибу, залишену без нагляду. Найчастіше мене супроводжувала Моллі Розквашений Ніс. Після того батько рідко бив її; здебільшого він був занадто п’яний, щоб знайти її або втілити свої погрози в життя. Я мало згадував про той день і радів, що Моллі не усвідомила моєї причетності до того випадку.
Я проводив увесь свій час у місті, а в замок приходив, щоби переночувати. Було літо — чудова пора у портовому місті. По всьому Баккіпу вирувало життя: із внутрішніх герцогств Оленячою рікою приходили товари. Їх привозили на пласких баржах, якими керували пітні веслярі. Вони зі знанням справи розповідали про мілину, банки, різні краєвиди та річкові припливи й відпливи. Їхній вантаж осідав у міських лавках та на складах, а потім баржі відправлялись у док або до стоянок морських кораблів, де працювали лайливі матроси. Вони збиткувалися й глузували з веслярів та їхніх материкових звичаїв. Вони розповідали про припливи, шторми та ночі, коли не було навіть зірок, щоб орієнтуватися. Також у доках Баккіпа швартувалися рибалки. Вони були найдоброзичливішими, принаймні коли мали гарний улов.
Керрі розповідав мені про доки й таверни і про те, як спритний хлопчак може заробити три або навіть п’ять пенсів на день за передачу повідомлень, бігаючи крутими вулицями міста. Ми вважали себе кмітливими та сміливими і навіть обходили старших хлопчиків, які за одне доручення просили два пенси або навіть більше. Здається, я ніколи не був таким хоробрим, як тоді. Я заплющую очі й пригадую запах тих днів: клоччя, смола та свіжа стружка в сухих доках, де корабельники вправлялися стругами та киянками; солодкий аромат дуже свіжої риби та отруйний сморід улову, який перележав у спеку; тюки з шерстю на сонці також додавали певну нотку до аромату дубових діжок зі зрілим бренді з Сендс-еджу; аромат тюків із сіном, складених на форпіку[3], від якого крутило в носі, змішувався з ароматом твердих динь. Ці всі запахи перепліталися з вітром із затоки, приправленим сіллю та йодом. Нюхач звертав мою увагу на всі запахи, оскільки його нюх був гострішим за мій.
Нам з Керрі зазвичай давали доручення, наприклад, знайти штурмана, який пішов попрощатися з дружиною, або передати набір спецій покупцю в лавці. Начальник порту міг послати нас, щоб ми повідомили команді, що якийсь дурень неправильно пришвартувався і приплив скоро віднесе корабель. Але найбільше мені подобалися доручення, які приводили нас до таверн. Там оповідачі та пліткарі розповідали свої байки. Оповідачі переказували звичні історії: про подорожі, під час яких робилися відкриття, команди, які переживали жахливі шторми, та про дурних капітанів, котрі топили кораблі разом з усією командою. Я запам’ятав багато таких історій, але найбільше мені подобались розповіді моряків, а не професійних оповідачів. То були не історії біля каміна, а попередження та новини, що передавали між командами за пляшкою бренді або буханцем жовтого медвяного хліба.
Моряки розмовляли про улов, сіті, які були такі повні, що ледь не топили човни, або про казкових риб чи тварин, яких можна було побачити хіба при світлі повного місяця. Вони розповідали історії про поселення, на які нападали острів’яни, як на березі, так і на прикордонних островах нашого герцогства, про піратів, морські битви, кораблі, що їх захопили через зраду. Але найзахопливішими були розповіді про червоні кораблі, на яких острів’яни грабували не лише судна та міста, але й одне одного. Дехто насміхався з кораблів із червоним кілем і з тих, хто розповідав про піратів-острів’ян, які нападали одне на одного.
Але ми з Керрі та Нюхачем сиділи під столом, спершись об ніжки стільця, споживаючи солодкі булочки, і, широко розкривши очі, слухали розповіді про кораблі з червоними кілями, де на реях висіли дюжини тіл… не мертві, а зв’язані. Вони смикались і зойкали, коли чайки прилітали їх клювати. Ми слухали страшні історії, доки не починали тремтіти від жаху. Потім бігли в доки, щоб заробити ще пенні.
3
Крайній носовий відсік судна. Зазвичай слугує для розміщення вантажів та водяного баласту.