Одного разу ми з Керрі та Моллі побудували пліт з плавнику, прибитого припливом, і плавали під доками. Ми прив’язали його там, а під час припливу він відірвав уламок причалу і пошкодив дві шлюпки. Кілька днів ми жахалися від думки, що нас викриють. Одного разу шинкар нам’яв Керрі вуха і звинуватив нас у крадіжці. Щоби помститися, ми під столом підвісили оселедця. Він там засмердівся, приваблюючи мух кілька днів, поки шинкар не знайшов його.
Під час своїх гульок я навчився багато чого: купувати, лагодити сітки, будувати човни та бити байдики. Я навчився розбиратися в людях і метикувати, хто заплатить обіцяне пенні, а хто просто посміється, коли ти прийдеш за платнею. Я знав, у якого пекаря найкраще щось випрошувати, а де легше щось поцупити. Нюхач постійно був зі мною. Він так прив’язався до мене, що я вже не уявляв життя без нього. Я використовував його нюх, очі та щелепи так просто, як і свої власні, і навіть не дивувався цьому.
Так минула найкраща частина літа. Але одного разу, коли сонце сяяло у блакитнішому за море небі, моє щастя скінчилося. Ми з Моллі та Керрі поцупили добрячу низку ліверних сосисок з коптильні і втікали вулицею від їхнього законного власника. Як завше, Нюхач був з нами. Інші діти вже давно сприймали нас як єдине ціле, й ніхто вже не дивувався, що ми мислили однаково. Нас називали «Нюхач та Новачок» і вважали, що ми показуємо хитрий трюк, коли я кидав Нюхачу його частину здобичі, а він завжди спритно її ловив. Але насправді нас було четверо і ми бігли людною вулицею, відкушуючи сосиски на ходу і спритно передаючи їх одне одному. Ковбасник волав, марно намагаючись наздогнати нас.
Раптом з м’ясарні вийшов Барріч.
Я пробіг перед ним, і ми одразу впізнали його, перелякавшись одночасно з ним. Його похмуре обличчя не залишило жодних сумнівів: він здогадався про мій вчинок. «Треба втікати», — промайнула думка, і я ухилився від його простягнутих рук, але одразу ж зі здивуванням помітив, що якимось чином врізався в нього.
Я не особливо люблю згадувати, що було потім. Мене добряче відлупцювали; бив не лише Барріч, а й розлючений власник сосисок. Всі мої співучасники, окрім Нюхача, зникли у вуличних закапелках. Нюхач на животі підповз до Барріча і теж дістав своє. Я у відчаї спостерігав, як Барріч витягнув кілька монет з гаманця, щоб заплатити за сосиски. Він тримав мене за шкірку, тому я замалим не метляв ногами в повітрі. Коли ковбасник пішов, а невеличкий натовп, який зібрався подивитися на мою поразку, розсіявся, Барріч нарешті відпустив мене. Я був здивований його презирливим поглядом. Він дав мені ще одного потиличника й наказав:
— Додому. Хутко!
Ми з Нюхачем побігли в замок, ще швидше, аніж зазвичай, зайняли своє ложе біля каміна й чекали, тремтячи від жаху. Ми чекали, чекали з обіду аж до сутінок. Ми обидва зголодніли, але воліли не йти звідси. На обличчі Барріча я прочитав ще більшу погрозу, аніж у гніві батька Моллі.
Барріч прийшов пізно вночі. Ми почули його кроки на драбині. Мені не потрібен був навіть гостріший нюх пса, аби зрозуміти, що Барріч п’яний. Ми зіщулилися, коли той зайшов до тьмяної кімнати. Барріч важко дихав і витратив більше часу, аніж звичайно, щоб запалити декілька свічок, окрім тої, що запалив я. Після цього він гепнувся на ослін і подивився на нас. Нюхач почав скавчати й перекинувся на спину, як це завше роблять цуценята. Я дуже хотів зробити так само, але тільки злякано подивився на Барріча. Через мить він промовив:
— Фітце, що ж із вас вийде з псом? Бігати з жебраками та злодюгами й запихатися, як тварини… Це при тому, що у твоїх жилах тече кров королів!
Я мовчав.
— Ми обидва винні. Йди сюди, хлопче, ну ж бо.
Я відважився зробити кілька кроків до Барріча, але наближатися боявся. Той спохмурнів, помітивши мій страх.
— Тебе поранили?
Я похитав головою.
— Тоді йди сюди.
Я завагався. Нюхач теж невпевнено скавулів.
Барріч здивовано подивився на нього. Я міг прочитати його думки крізь п’яний погляд. Барріч перевів очі від мене до щенюка, і на його обличчі проступила огида. Він повільно піднявся й відійшов від столу та собачати, яке повзало за його скаліченою ногою. В кімнаті стояла невелика полиця, на якій лежали запилюжені інструменти й інші речі. Барріч повільно простягнув руку і взяв якийсь предмет, зроблений з дерева та шкіри. Предмет аж задуб від довгого лежання. Барріч махнув ним, і той з виляском вдарив по нозі.
— Знаєш, що це, хлопче? — м’яко запитав він.
Я похитав головою.
— Це собачий хлист.
Я тупо подивився на нього. Ми з Нюхачем ще не стикалися з цим і не знали, як реагувати. Напевне, Барріч помітив моє збентеження. Він приязно всміхнувся і продовжував говорити до мене доброзичливим тоном. Але я відчув якісь приховані нотки в його голосі.
— Це інструмент, Фітце. Виховний засіб. Коли в тебе є цуценя, яке тебе не слухається — наприклад, ти йому кажеш: «До мене», а воно не йде, — то два-три удари — і воно вже підкоряється. Отже, ця штука допомагає цуценятку вчитися.
Барріч говорив звичним тоном, рухаючи хлистом, який «танцював» на підлозі. Ми з Нюхачем не могли відірвати погляду від «виховного засобу», а коли Барріч зненацька замахнувся ним у бік пса, той перелякано дзявкнув, відскочив від нього й заховався за мене.
Барріч повільно присів на ослін біля каміна, закривши очі рукою.
— Едо, — видихнув він, чи то лаючись, чи то молячись. — Я здогадувався, чому ви втікали, але, хай будуть прокляті очі Еля, я хотів помилитися! Я в житті не вдарю цуценя тою клятою штукенцією! Тому в Нюхача немає причин боятися її, хіба що він прочитав твої думки.
Усвідомивши, що небезпека минула, я опустився на підлогу й сів біля Нюхача, який виліз мені на руки й нетерпляче обнюхував моє обличчя. Я заспокоював його, вирішивши, що варто почекати, що буде далі. Ми з цуценям сиділи і спостерігали за нерухомим Баррічем. Коли він нарешті підняв голову, я був ошелешений: Барріч виглядав так, наче щойно плакав. «Як мама», — подумав я, хоча дивно: я не пригадую її заплаканого образу.
— Фітце, хлопче, підійди, — м’яко сказав він таким голосом, що я не міг не послухати. Нюхач поповз за мною.
— Ні, — сказав він щенюкові й носаком чобота вказав йому на його місце, а мене посадив біля себе.
— Фітце, — почав Барріч, але замовк. Затим, глибоко вдихнувши, продовжив: — Фітце, так не можна робити. Це дуже, дуже погано — займатися тим, що ви робили зі щенюком. Це неприродно і гірше за крадіжки чи брехню. Це забирає в людини її єство. Розумієш?
Я тупо подивився на Барріча. Він зітхнув:
— Хлопче, в тобі тече королівська кров. Бастард чи ні, але ти рідний син Чівелрі, нащадок його давньої династії. А те, що ти робиш, — неправильно. Це не є гідним, розумієш?
Я мовчки похитав головою.
— Бачиш, ти вже не говориш. Але скажи мені, хто тебе навчив цьому?
— Чому саме?
Мій голос був хрипким і грубим.
Барріч широко розплющив очі. Я побачив, як йому важко тримати себе в руках.
— Ти знаєш, про що я. Хто навчив тебе бути з собакою, думати і бачити, як він, розповідати один одному різні речі?
На хвильку я задумався над цим. Так, це правда.
— Ніхто, — нарешті відповів я. — Так вийшло, бо ми багато часу провели разом, — додав, гадаючи, що це слугуватиме поясненням. Барріч похмуро подивився на мене.
— Ти говориш не як дитина, — раптом зауважив він. — Але я чув, що так було у всіх, хто володів стародавнім Вітом. Від самого народження вони були не зовсім дітьми. Вони завжди знали надто багато, а з роками дізнавалися ще більше. Тому в давні часи полювати на них та вбивати не вважалося злочином. Розумієш, про що я тобі кажу, Фітце?
Я заперечно похитав головою. Барріч насупився через моє мовчання, тому я вичавив із себе:
— Я намагаюся зрозуміти. Що таке стародавній Віт?
Барріч недовірливо подивився на мене. Потім недовіра змінилася на підозру.
— Хлопче! — погрозливо промовив він, але я лише безневинно подивився у відповідь. За мить Барріч повірив у мою необізнаність. — Віт… — повільно почав він і спохмурнів. Барріч подивився на свої руки, наче згадуючи якийсь стародавній гріх. — Це сила крові тварин. Схоже на Скілл, який передається по королівській династії. Спочатку це як чудо, що дозволяє розуміти мову тварин. Але потім ця сила оволодіває тобою й обертає тебе на тварину, як і всіх інших. Скоро все людське в тобі вмирає, а ти бігаєш з ними, говориш їхньою мовою та пізнаєш смак крові, зграя тварин стає для тебе рідною. Жодна людина не скаже, що ти колись мав людську подобу. — Барріч говорив усе тихіше й тихіше і вже не дивився на мене, а обернувся до каміна і спостерігав за кволим полум’ям. — Як кажуть, коли людина приймає подобу звіра, то вбиває не через голод, як то робить та ж тварина, а вбиває з людською жадобою. Вбиває заради того, щоб убивати… Невже ти цього хочеш, Фітце? Втопити свою королівську кров у крові дикого полювання? Бути звіром серед звірів лише заради знання, які це тобі дає? А найгірше відбуватиметься до цього: що, як раптом запах свіжої крові зведе тебе з розуму, а вигляд здобичі опанує всіма твоїми думками?