— Дай мені, будь ласка, спокій. Ти сама бачиш, що я день і ніч працюю. Для чого ж вимагати від мене ще якоїсь жвавості, ніби я не вчитель музики, а молодий цапок?
— Але хіба життя людини — це тільки робота й робота? — шептала Марина.
— Нічого цікавого я більше не бачу, — здвигував плечима Григорій Матвійович.
Подруги мали рацію: Соболенко дійсно виявився людиною нудною й нецікавою для такої жінки, як Марина.
Куди більше підходив їй Стьопа Живодьор, гостроязикий, хвацький штурман, що час од часу з'являвся в їхньому містечку і кричав Марині:
— Маринко, попливемо в Ріо-де-Жанейро!
— Ха-ха-ха, — сміялась Марина.
— Маринко, помчимося в Буенос-Айрес!
— Ах-ха-ха, — чулося у відповідь.
— Маринко, давай гайнемо до Баб-ель-Мандеба!
I знову сміх, нестримний, розкотистий, як луна в тихому надвечір'ї.
Стьопа знав безліч таких назв, од яких могла запаморочитись голова і не в такої жінки, як Марина. Од його міцної постаті віяло подихом далеких прекрасних міст, островів і морів, в його словах вчувалися їй обіцянки нескінченного щастя, радості, благополуччя.
I одної темної осінньої ночі вона втекла з Стьопою Живодьором, лишивши сиротою ясноокого хлопчика, написавши безжалісну записку своєму чоловікові: "Не шукай. Не вернуся".
Звідки їй було знати, що щастя для людини зовсім не в тому, щоб носитись по світу, немов та суха кураїна. Та й крім того Стьопа Живодьор виявився зовсім не штурманом далекого плавання, навіть не каботажником, а був простісіньким боцманом рибальського сейнера, який ловив гостропузу, схожу на сушену сарану, барабульку.
Григорій Матвійович зрозумів, що був надто сухим у стосунках з дружиною, але тепер вже було пізно. Він готовий був жити сам і поклявся, що сина свого виховає справжньою людиною.
— Дітей треба виховувати так, як виховували Чехова, — несподівано втрутився дебелий брюнет. — А якщо виховувати не так, як виховували Чехова, то обов'язково з дитини виросте негідник і мерзотник, повірте моєму досвідові.
— А у вас діти були? — сердито спитав агроном.
— Не мав нагоди бути одруженим, — буркнув той. — Як сказав апостол Павло: одружуватись добре, а не одружуватись ще краще.
— Продовжуйте, будь ласка, — попросив агроном юнака.
— Так от, — говорив далі юнак. — Григорій Матвійович дуже страждав. Серце в нього замерзло від горя, немов ріка взимку. Тепер він ще з більшою наполегливістю взявся до своєї роботи і сина свого Юрія теж почав навчати найдорожчому, на його думку, для людини — музиці.
Та він не врахував одного. Знову його волі зіткнулася з другою. Він забув про те, що не можна нав'язувати всім людям свої уподобання, не питаючись їхньої згоди на це! Невдача з дружиною нічому не навчила Григорія Матвійовича.
Справа в тім, що його Юра зовсім не любив музики. Він проклинав скрипку і школу Беріо, за якою його навчав батько, він не міг годинами стояти перед пюпітром і розучувати гами в той час, коли за вікнами світило сонце, сяяло блакитне море і хлопці з рибальських виселків вудили на білих піщаних косах чорних опецькуватих бичків. Він не вдався в батька, а весь пішов з матір — такий же невгамовний, непосидючий, нестримний. Його завжди тягло кудись з дому, він втікав од скрипки, гам і нудних вправ і чим далі, тим частіше.
Якось по весні, коли скресає крига, хлопчаки бавилися біля водоспаду, який утворювала місцева річечка Кальчик. Гра полягала в тому, що ті, хто був у верхній частині водоспаду, пускали великі крижини, а нижні, найбільш одчайдушні, виловлювали ці крижини, демонструючи тим самим свою надзвичайну відвагу. Юра Соболенко, ясна річ, був унизу. Він упіймав найбільше крижин, і тому, коли зверху шугонула товстелезна глиба зеленого льоду, всі хлопчаки розступилися, пропускаючи до неї Юрка, бо тільки він міг би вирвати її у несамовитого потоку.
Юра нахилився, вхопивсь за край криги, але вона вислизнула з його рук і вже неслася далі. Тоді він побіг понад берегом, час од часу нахиляючись над водою і роблячи спроби затримати крижину. Ось він майже ліг на неї, і вона зупинилася, почала наближатись до берега, холодна й незграбна. Але раптом льодова глиба пірнула, хлопчик втратив рівновагу — і за шумом водоспаду ніхто не почув ні зойку, ні сплеску маленького тіла об воду, ні тріску крижини, яка розламалась навпіл і вже мчала своїми двома шматками серед піни й бризок прямо в море. Юра теж виринув на мить з води, махнув рукою, потім пірнув, виринув ще раз. Хлопці побігли берегом, кричали, безпорадно вимахували руками, але що вони могли вдіяти? Ще раз покачалася серед водяного ревища чорна крапка Юриної голови — і хлопець зник, його понесло у відкрите море.
— Який жах! — зітхнув агроном.
— На щастя, — говорив далі юнак, — поблизу були рибалки, які, почувши дитячі крики, кинулися на допомогу.
Юру витягли з води ледве живого.
Коли Григорію Матвійовичу сказали, що з його сином нещастя, він кинув лекцію і, навіть не одягаючись, без шапки, побіг через усе місто додому.
Цілий тиждень після цього дрижали у вчителя руки, і він навіть не міг взятися за скрипку.
Всі сподівалися, що тепер Григорій Матвійович вже не буде примушувати Юру вчитися музиці, але всі помилилися. Юра знову стояв перед пюпітром, знову пиляв смичком по струнах, добуваючи з них звуки, що мали дуже мало спільного з музикою.
Коли б його в той час запитали, чи буде він музикантом, Юра вигукнув би: "Що ви!" Але виявилося, що батько бачив далі, ніж син. З часом Юра полюбив музику, в нього виявилось справжнє обдарування, вже шістнадцяти років він поїхав навчатися до консерваторії, і багато хто пророкував йому блискуче майбутнє.
— То це ви, мабуть, про себе розповідаєте? — ущипливе зауважив брюнет.
— Дослухайте до кінця, коли маєте витримку, — сказав йому юнак і вів далі: — Але ніхто не здивувався, коли Юра, як тільки почалася Вітчизняна війна, пішов добровольцем на фронт. Адже він учився у свого батька, а батько понад усе цінував у людині готовність виконати свій обов'язок перед Батьківщиною.
Григорій Матвійович теж був радий вчинкові свого сина і всім знайомим говорив:
— Чули, мій Юра пішов добровільно на фронт? Піхотинцем! Прекрасний музикант, надзвичайний талант — і простим піхотинцем! Це треба розуміти...
I очі старого батька світилися гордістю за свого сина, він всім давав читати його листи з фронту. Однак листа, в якому Юрині товариші повідомили про його геройську смерть, він не показав нікому і того ж дня зник з міста.
Здавалося б, кому потрібний старий, короткозорий учитель музики, самітний, нещасний, в години великого всенародного нещастя? Де міг знайти він місце для себе в ці тяжкі дні?
Та через деякий час Григорій Матвійович Соболенко з'явився на одній з ділянок фронту.
Він був у військовій формі, з відзнаками старшого лейтенанта, і незабаром весь фронт вже знав цього незграбного й смішного на перший погляд офіцера, скрізь чекали його з нетерпінням і радістю. Бо старший лейтенант Соболенко очолював фронтовий ансамбль.
Ансамбль виступав просто на передових лініях, він давав концерти на вогневих позиціях артилерійських полків, на стоянках танкових частин, в бойових порядках піхоти. Його пісні підбадьорювали наступаючих, надавали снаги тим, хто стомився в тривалих боях, вони розповідали молодим бійцям про незвідану красу першого кохання і нагадували літнім солдатам про рідну домівку.