Оскільки мої міркування щодо цього предмета були неупередженішими, а тому й точнішими, невдовзі я побачив, що матримоніальні сподівання були передчасні, бо джентльмен набагато більше дбав про те, щоб справити приємне враження, ніж щоб завоювати прихильність. Не знаю, що саме в містерові Гансдені (я спостерігав за ним, бо робити мені було нічого) час від часу справляло враження, ніби він іноземець. Будова тіла та риси обличчя в нього були цілком англійськими, однак і в них вбачалося щось галльське; втім, він не мав англійської сором’язливості; якимось чином опанував мистецтво невимушеності й не дозволяв боязкості ставати між ним та його задоволенням чи насолодою. Витонченим він не був, але й вульгарним його не назвеш; не скидався на дивака чи ексцентрика — однак і не нагадував жодного з моїх знайомих. Його поведінка в цілому свідчила про повне задоволення собою, але інколи якась невловима тінь набігала на його обличчя, і це було схоже на раптові й гострі сумніви в собі, а його дії та слова були енергійним виявом невдоволення життям або становищем у суспільстві, видами на майбутнє або своїми здобутками — не знаю, чим саме, — можливо, це був просто викид жовчі.
Глава IV
Жодній людині не приємно визнавати, що вона помилилася при виборі професії, і кожен достойний чоловік ладен довго гребти проти вітру й течії, перш ніж сказати собі: «Я програв!» — і аж тоді пасивно поплисти за течією до берега. З першого ж тижня перебування в N. я зрозумів, що мене дратує моє заняття. Робота вже сама собою — копіювання і переклад ділових листів — була нудною та втомливою; але якби ж то було все, я би зміг з нею змиритися, бо не належу до нетерплячих натур: охоплений подвійним бажанням заробити на життя і виправдати у власних очах та очах інших свою рішучість зайнятись торгівлею, я б мовчки стерпів деградацію власних розумових здібностей і навіть подумки не сказав би, що прагну свободи; я б якось умовив своє бідне серце, що страждало від кіптяви, монотонності та безрадісної суєти Біґбен Клоус, а натомість палко прагло вільності та свіжості. У своїй спальні, в помешканні місіс Кінґз, я встановив би образ Обов’язку та божка Стійкості, й обидва вони слугували б мені домашніми ідолами, з якими моя люба і дорога серцю Уява, ніжна й могутня, ніколи не змогла б позмагатися — ні своєю м’якістю, ні силою. Але це ще було не все: неприязнь, що виникла між мною і моїм роботодавцем, дедалі глибше пускала коріння та отруювала мені кожен день, затуляючи собою найменший проблиск сонця й затьмарюючи життя; я почувався рослиною, що росте у волозі та темряві між покритими слизом стінами колодязя.
Антипатія — ось єдине слово, яким можна передати почуття Едварда Крімсворта до мене — почуття значною мірою мимовільне, викликане будь-чим: моїм найменшим порухом, поглядом чи словом. Його дратував мій південний акцент; освіченість, що проступала в мові; а мої пунктуальність, старанність і точність лише додавали неприязні та породжували в ньому гірке почуття заздрощів: він боявся, що одного дня я стану також успішним комерсантом. Якби я в чомусь поступався йому, він би не так мене ненавидів; але я знав усе відоме йому, і, що було ще гірше, — тримав під замком мовчання свої інтелектуальні скарби, йому недоступні. Якби Крімсворту вдалося хоч раз поставити мене в смішне чи принизливе становище, він багато б чого мені простив, але мене оберігали три вартівниці — Обережність, Тактовність та Спостережливість, і Едвардова зловмисність, що проявлялася в нишпоренні й настирливій цікавості, не спроможна була уникнути пильних очей моїх природних охоронців. День за днем’його злобність підстерігала мою тактовність, сподіваючись, що та задрімає, і його замаскована лють зможе, наче змія, проникнути крізь напівсон мого головного чатового, але такт, якщо він справжній, ніколи не спить.
Отримавши першу квартальну платню, я повертався додому; душу та серце переповнювало приємне відчуття, що хазяїн врешті заплатив мені, хоча йому було й шкода кожного пенні з цих жалюгідних грошей. Я давно вже полишив спроби ставитися до містера Крімсворта як до брата — він був для мене лише жорстким та вимогливим хазяїном, бо прагнув, щоб його сприймали тільки невблаганним тираном. Мене навідували не надто різноманітні, проте настійливі думки; два голоси постійно звучали в голові; знову і знову вони повторювали одні й ті самі фрази: один голос казав: «Вільяме, твоє життя нестерпне»; інший вторував: «Що ти можеш зробити, аби змінити його?».