І це мені сподобалося в Гансденові: якщо й є щось, що мене справді відштовхує, то це звичка розпивати вино або інші алкогольні напої. Мені був не до вподоби кислий німецький «нектар», але я любив каву, тому відповів:
— Дайте мені, будь ласка, кави, містере Гансдене!
Я відчув, що моя відповідь його потішила; без сумніву, він очікував, що відмова дати мені вина або інших спиртних напоїв справить на мене неприємне враження, тому крадькома зирнув на мене, аби пересвідчитися, що мої слова були щирими, а не лицемірством чи даниною ввічливості. Я всміхнувся, бо прекрасно його зрозумів; і хоча з повагою поставився до його щирої відвертості, мене звеселила його недовіра; здається, він був задоволений; Гансден подзвонив і замовив каву, яку невдовзі й принесли; для себе ж попросив гроно винограду і півкелиха чогось кислого. Кава була чудовою; я так про це і сказав та поспівчував з приводу його аскетичної їжі; він нічого не відповів; не думаю, що й узагалі почув мої слова. Бо саме того моменту його обличчя знову затьмарилося — про цю його особливість я вже згадував — загасивши усмішку; такий звичний для нього гострий і насмішкуватий погляд змінив вираз відсторонений та неуважний. Я використав перерву в нашій бесіді, щоби швидко роздивитись його; раніше ніколи не бачив містера Гансдена зблизька, бо надто короткозорий і досі мав лише розпливчасте й загальне уявлення про його зовнішність. Тепер, придивившись, був здивований, що в нього такі дрібні риси обличчя, котрі чимось навіть нагадували жіночі; не віяло силою та міццю й від його фігури і загальної постави; довгі темні кучері й голос також не надавали йому могутності; навпаки — мої риси були різкішими і чіткіше окресленими. Я зауважив контраст між його внутрішнім та зовнішнім світом; і це впливало на його самооцінку; я мав підозру, що сили волі в нього більше, ніж м’язів та жил. Можливо, в цій невідповідності духовного й фізичного і був секрет його гарячково-пригніченого настрою — він ХОТІВ, але НЕ МІГ, а його гострий розум кепкував зі свого слабкого тілесного супутника. Стосовно того, чи був він вродливим, то я бажав би почути з цього приводу думку жінки; здається мені, що його лице могло видатися жінці так само привабливим та цікавим, хоча навряд чи гарним, як подібний тип обличчя жінки — чоловікові.
Я вже згадував про його темні кучері — вони спадали по обидва боки від високого й білого чола; щоки вкривав гарячковий рум’янець; такі риси значно виграли б на картині, але програли б у мармурі — вони були пластичні, й на кожну з них характер наклав відбиток; вираз обличчя змінювався на догоду характерові, й дивні метаморфози спостерігалися на ньому — то воно було похмурим, як у бика, за мить вже нагадувало риси грайливої дівчинки, але найчастіше обидві ці якості переплітались, і суміш справляла дивне враження.
Почавши з мовчання, він трохи згодом сказав:
— Вільяме, нерозумно жити в гнітючому помешканні місіс Кінґс; ви могли б зняти кімнати тут, на Ґроув Стріт — з таким садком, як у мене!
— Це задалеко від фабрики.
— То й що? Вам було б тільки корисним пройтися туди-сюди кілька разів на день. Окрім того, невже ви така викопна тварина, що не хотіли б побачити квітку чи зелене листя?
— Я зовсім не викопна тварина!
— А хто ж ви тоді? Сидите за письмовим столом у конторі Крімсворта день за днем і тиждень за тижнем, автоматично шкрябаючи ручкою по паперу; ви ніколи не встаєте з-за стола; не кажете, що втомлені; ніколи не просите відпустки; ніколи не змінюєте роду діяльності, щоб перепочити; не дозволяєте собі нічого зайвого увечері; не водите веселих компаній і не вживаєте міцних напоїв.
— А ви, містере Гансдене?
— І не думайте загнати мене в глухий кут подібним запитанням — ми з вами діаметрально протилежні, й тому безглуздо проводити паралель. Я лише хочу сказати: якщо людина терпляче зносить те, що неможливо витерпіти, то вона — якась викопна тварина!
— А звідки вам відомо про мою терплячість?
— Невже вважаєте, що ви — така вже загадка? Днями вас вразило, що мені відоме ваше походження; тепер ви дивуєтеся, що я назвав вас терплячим. А навіщо ж мені вуха та зір? Я не раз був у конторі й бачив, як містер Крімсворт попихає вами; наприклад, просив книгу, а коли ви давали хибну або ж не таку, як йому хотілося, він шпурляв її вам мало не в лице; змушував відчиняти або зачиняти двері, наче ви його лакей; уже не кажу про ваше становище на прийомі, який він влаштував місяць тому, де у вас не було ні свого місця, ні партнерки до танців, й на якому ви тинялись, наче бідний непроханий гість — як ви були терплячі в усіх цих ситуаціях!