Коли я полишав кімнату й будинок, Гансден продовжував сидіти біля вогню. Я вже майже подолав більшу частину шляху додому, коли помітив, що йду надто швидко і важко дихаю; нігті повпивалися в долоні міцно стиснутих рук, а зуби зціплені; зауваживши це, я вповільнив ходу, розслабив долоні й щелепи — та не так швидко вдалося мені стерти з думок каяття, яке спричинило всі ці мимовільні рухи. Чому я вирішив стати торгівцем? Чому увійшов у будинок Гансдена цього вечора? Чому завтра вранці, на світанку, брестиму на фабрику Крімсворта? Увесь вечір я ставив собі такі питання, й уся та ніч суворо вимагала від мене відповісти на них. Сон не йшов; голова палала; ноги були мов крижані; нарешті на фабриці почувся передзвін, і разом з іншими рабами я вискочив з ліжка.
Глава V
Усе колись досягає кульмінації — будь-яке напруження почуттів та будь-які життєві обставини. Я раз по раз прокручував у голові це відоме твердження, коли того морозного січневого ранку поспішав стрімкою і закрижанілою вулицею вниз — з будинку місіс Кінґз до Біґбен Клоус. Робітники приходили на годину раніше, тож я добрався до фабрики, коли вона була вже яскраво освітлена й працювала на повну потужність. Я зайняв своє місце в конторі як зазвичай; вогонь у каміні щойно розпалили, і він не горів, а димів; Стейтона ще не було. Зачинивши двері, я вмостився за конторкою; руки, недавно вимиті в крижаній воді, геть задубіли; не міг писати, аж поки вони не зігріються, тому й продовжував розмірковувати; темою моїх роздумів і була «кульмінація». Незадоволення собою мучило мене.
«Ну ж бо, Вільяме Крімсворте, — казала моя совість — чи що там усередині спонукає нас відповідати, — з’ясуй же врешті-решт для себе, чого ти хочеш, а чого — ні. Ти говориш про кульмінаційну точку — а чи впевнений, що твоє терпіння вже досягло її? Адже ще й чотирьох місяців не минуло. Яким мужнім та рішучим ти видався собі, коли заявив лордові Тайндейлу, що бажаєш іти слідами батька, і яким славним видавався тобі цей шлях! А як ти захоплений N.! Які приємні асоціації викликають у тебе його вулиці й крамниці, склади та фабрики! Як зігріває тебе перспектива нинішнього дня! Переписування листів до полудня; самотній обід на квартирі; копіювання листів до вечора; знову самотність; ти не знаходиш розради у товаристві Брауна, Сміта, Ніколла чи Екклза; стосовно ж Гансдена — як тобі задоволення в його товаристві? І чи сподобався присмак такого спілкування? Чи не був він солодким? Гансден талановита і самобутньо мисляча людина, проте йому я також не до вподоби; самоповага застерігає тебе не піддаватися його чарівності — він завжди бачив тебе в найгіршому світлі; ви у нерівному становищі; але навіть якби ви були рівнею, у вас різний склад розуму; тобі ніколи не зібрати мед дружби з такої колючої рослини. Агов, Крімсворте? Де блукають твої думки? Твої спогади про Гансдена нагадуватимуть спомини бджоли про скелю або пташки про пустелю; твої прагнення намагаються розправити крила, щоб злетіти у напрямку країни мрій: і саме зараз, у примарному світлі дня, в містечку N., ти наважуєшся мріяти про спорідненість душ, спокій, єднання? Отих трьох ангелів тобі ніколи не зустріти в цьому світі. Душі праведників, які досягли досконалості, можуть ще натрапити на неї на небесах, але твоя душа її ніколи не досягне. Пробило восьму! Руки зігрілися — тому мерщій до роботи!»
— Працювати? Чому мушу працювати? — сказав я собі похмуро. — Нікому не можу догодити, хоча й працюю, як раб.
«Трудися, трудися», — повторював мій внутрішній голос.
— Працювати я можу, однак з того нічого не вийде, — я бурчав, але витягнув із шухляди купку листів і почав виконувати щоденне завдання — невдячне й гірке, що нагадувало радше труд синів Ізраїлевих, котрі повзали випаленими сонцем полями Єгипту в пошуках соломи і стерні, аби зробити свою норму цеглин.
Десь о десятій я почув, як двоколка містера Крімсворта в’їжджає на подвір’я, і за хвилю він зайшов у контору. В його звичці було зирнути на нас зі Стейтоном, повісити макінтош, постояти мить перед вогнем у каміні, а потім вийти. Сьогодні він не відступив від традиції, але цього разу вираз його обличчя був не лише суворим, а й похмурим; погляд — не просто холодним, а лютим. Він вивчав мене на хвилину чи дві довше, ніж зазвичай; утім, вийшов мовчки.
Була вже дванадцята; дзвін сповістив перерву на обід, робітники розійшлися; Стейтон також вийшов, доручивши мені замкнути двері контори, а ключ узяти із собою. Я саме зав’язував паку паперів, щоб покласти їх у шухляду, коли знову зайшов Крімсворт; він зачинив двері за собою.
— Залиштеся ще на мить, — грубо сказав, і ніздрі його роздулись, а очі спалахнули зловісним вогнем.