Маестер Калеот залишився.
— Ясновельможний пане князю? — запитав маленький кругленький чоловічок. — Чи болять вам ноги?
Великий князь слабенько всміхнувся.
— Чи пече нам сонце?
— То принести вашій ясновельможності трунку від болю?
— Ні. Мені потрібен гострий розум.
Маестер завагався.
— Пане князю, а чи… а чи розумно дозволяти панні Обарі повертатися до Сонцеспису? Вона ж напевне запалить простолюддя, котре плекало любов до вашого брата.
— Ми всі плекали до нього любов. — Великий князь притиснув пальці до скронь. — Але ви таки маєте рацію. Я теж мушу повернутися до Сонцеспису.
Маленький кругленький чоловічок знову завагався.
— Вважаєте, це мудре рішення?
— Не мудре, але необхідне. Надішліть гінця до Рікассо — хай відчинить мої покої у Башті Сонця. Повідомте мою доньку Аріану, що я буду там назавтра.
«Моя маленька князівна.» Сотник сторожі дуже сумував за нею.
— Але вас побачать, — застеріг маестер.
Сотник зрозумів, про що йдеться. Два роки тому, коли вони залишили Сонцеспис заради спокою та усамітнення у Водограйних Садах, подагра ще не мучила князя Дорана так, як нині. За тих часів він іще міг ходити сам, хай повільно, спираючись на ціпок і щулячись на кожному кроці. Великий князь не хотів, щоб вороги знали, яка тілесна слабкість охопила його — а Старий Палац і містечко, що приліпилося до нього тінню, були повні очей. «Очей, — подумав сотник, — і сходинок, які він нездатен подолати. Щоб сісти нагорі Башти Сонця, йому доведеться летіти.»
— Мене і мають побачити. Хтось же мусить линути олію на буремні води. Дорнові треба нагадати, що він має господаря. — Великий князь слабенько всміхнувся. — Хай старого і хворого, та все ж має.
— Якщо ви повернетеся до Сонцеспису, то муситимете прийняти в себе принцесу Мирцелу, — мовив Калеот. — При ній буде її білий лицар… а ви ж самі знаєте, що він пише листи своїй королеві.
— Та мабуть. Чом би й не писати?
«Білий лицар.» Сотник насупився. Пан Арис приїхав до Дорну задля служби своїй панні, як Арео Гота колись приїхав служити своїй. Навіть імена їхні лунали дивно схоже: Арео та Арис. На тому, проте, подібність кінчалася. Сторож великого князя давно покинув Норвос та його бородатих жерців, тоді як пан Арис Дубосерд досі служив своєму Залізному Престолові. Гота відчував легкий сум, коли бачив чоловіка у довгому сніжно-білому корзні — щоразу, як великий князь посилав його до Сонцеспису. Одного дня — так він гадав — їм двом судилося зійтися у двобої; того дня сотникова сокира розрубає Дубосердові череп, і той помре. Гота ковзнув долонею вздовж гладенького ясенового ратища сокири і спитав себе, чи не наближається вже той день.
— День хилиться до вечора, — казав великий князь. — Дочекаємося ранку. Хай мої ноші приготують до перших променів сонця.
— Воля ваша. — Калеот поштиво нахилив голову, сотник став осторонь, щоб його пропустити, і послухав, як кроки стихають удалині.
— Сотнику? — покликав тихим слабким голосом великий князь дорнійський.
Гота ступив уперед, міцно тримаючи однією рукою ратище довгої сокири. Ясенове дерево здавалося у долоні гладеньким, наче жіноча шкіра. Досягши крісла, він грюкнув п’ятою ратища по підлозі, позначаючи свою присутність. Але очі великого князя не залишали дітей ані на мить.
— Ви мали братів, сотнику? — запитав раптом він. — Ще там, у Норвосі, як були молоді? А сестер мали?
— І тих мав, і тих, — відповів Гота. — Двох братів, трьох сестер. Я був наймолодший.
«Наймолодший і найнебажаніший. Нова пелька, яку треба годувати, ще й чимала: величенький хлопчина, що забагато їв і скоро виріс із пелюшок.» Не диво, що його продали бородатим жерцям.
— А я був найстарший, — мовив князь, — і все ж лишився останнім. Як Морз та Оливар померли немовлятами в колисках, то я вже й облишив надію на братів. Коли на світ з’явилася Елія, мені було дев’ять; я служив зброєносцем у Солемор’ї. Коли прилетів крук зі звісткою, що мати вклали до ліжка на місяць раніше часу, я вже був достатньо дорослий, щоб розуміти: дитина не виживе. Навіть коли князь Гаргален повідомив, що в мене народилася сестра, я у відповідь запевнив його, що вона скоро помре. А вона вижила, дякувати милості Матері. За рік на світ з’явився верескливий та задерикуватий Оберин. Коли вони гралися отам у ставках, я був уже дорослим чоловіком. І все ж я сиджу тут, а їх немає.
Арео Гота не знав, що на це відповісти. Він був лише сотником великокняжої сторожі, досі чужим цій землі, цьому семиликому богові — навіть після стількох років на службі. «Служи. Корися. Борони.» Він склав ці обітниці у шістнадцять років — того дня, коли повінчався зі своєю сокирою. «Прості обітниці для простих людей» — казали бородаті жерці. А радити князям у жалобі та розраджувати їхнє горе його не вчили.