Рушити вдалося лише пополудні: великий князь їхав ношами, маестер Калеот — віслюком, решта йшла пішки. П’ятеро списників крокували попереду, п’ятеро — позаду. Ще дві п’ятірки оточували ноші з кожного боку. Арео Гота зайняв звичне місце ошую великого князя, поклавши сокиру на плече. Шлях зі Сонцеспису до Водограйних Садів біг уздовж моря; прохолодний свіжий вітерець трохи полегшував їм версти червоно-брунатного кам’янистого та піщаного ґрунту, подекуди порослого куцими кривими деревцями.
Саме там, на півдорозі, їх перестріла друга Піщана Змійка.
Вона зненацька з’явилася нагорі піщаного пагорба верхи на золотому піщаному скакуні з гривою, схожою на тонкий білий шовк. Сидячи на коні, панна Нім аніскільки не втрачала своєї вишуканої спритності та зграбності; вдягнена вона була у мерехтливі бузкові шати та простору мідно-вершкову шовкову кирею, що так маяла за вітром, наче дівчина от зараз злетить у небо. Німерії Піщанець було двадцять і п’ять років, стан вона мала стрункий, наче гілочка верби, пряме чорне волосся носила у довгій косі, переплетеній червоно-золотим дротом. Над темними очима в неї виднівся вдовиний клин — такий самий, як у батька. Маючи високі вилиці, повні губи, молочно-бліду шкіру, вона хизувалася тією красою, якої ніколи не мала старша сестра… але ж Обара уродилася від староградської шльондри, а Німерія — від найшляхетнішої крові Старого Волантису. За нею верхи тяглося з тузінь списників, виблискуючи круглими щитами на сонці. Загін почав спускатися схилом пагорба.
Великий князь відкинув запони у ношах — втішитися вітерцем з моря. Панна Нім негайно стала поруч, сповільнивши крок своєї прегарної золотої кобили до швидкості, з якою повз княжий візок.
— Добридень, дядечку! Оце так зустріч! — невинним голосом проспівала вона — так, наче трапилася на дорозі випадково. — Чи не можна поїхати разом з вами до Сонцеспису?
Сотник стояв на іншому боці ношів від панни Нім, але чув кожне її слово.
— Матиму за радість, — відповів великий князь Доран, хоча у голосі його, як на сотника, надмірної радості не пролунало. — Хвороба та сум — погані супутники у дорозі.
Ці слова Арео зрозумів якнайкраще; вони означали, що кожен камінець на дорозі вганяє цвях у набряклі суглоби князя.
— Здолати хворобу мені не по силі, — відповіла Змійка, — та суму мій батько ніколи не хотів знати. Йому більше до смаку була помста. Чи правда, що Грегор Клеган зізнався у вбивстві Елії та її дітей?
— Він проревів своє зізнання перед усім королівським двором, — підтвердив князь. — Голову його обіцяно нам князем Тайвином.
— Ланістери завжди платять борги, — погодилася панна Нім, — та все ж мені здається, що князь Тайвин хоче заплатити нам нашою власною монетою. Я отримала птаха від нашого доброго пана Даемона, котрий присягається, що батько полоскотав те чудовисько у бою не раз і не двічі. Якщо так, то пан Грегор, вважайте, мертвий, і без жодної дяки Тайвинові Ланістеру.
Великий князь скривився, але чи від подагричного болю, чи від слів племінниці — того сотник не знав.
— Може, й так.
— «Може»?! Я кажу: так воно і є!
— Обара хоче, щоб я пішов війною.
Нім зареготала.
— О так, вона хоче пустити Староград з димом. Ненавидить те місто майже так само, як наша меншенька його любить.
— А ти?
Нім зиркнула через плече — туди, де за десяток сажнів їхали її супутники.
— Коли мене досягла звістка, я була в ліжку з обома близнючками Раріг, — почув її слова сотник. — Ви ж знаєте гасло Рарогів, чи не так? «Ширяймо!» Більшого я од вас не прошу. Дозвольте мені ширяти, дядечку. І могутнього війська мені не треба, лише одну милу сестру.
— Обару?
— Тієну. Обара надто галаслива. А Тієна — така мила та приязна, що її ніхто ні в чому не запідозрить. Обара ладна зробити з цілого Старограду поховальне вогнище нашому батькові. Та я не така жадібна. Мені вистачить чотирьох життів. Тайвинових золотих близнюків — на сплату за дітей Елії. Старого лева — за саму Елію. І наостанок — малого короля. За мого батька.
— Хлопчина нічого не скоїв проти нас.
— Той хлопчина — байстрюк, уроджений від зради, кровозмісу та перелюбства. Якщо, звісно, вірити князеві Станісу. — Грайливість зникла з її голосу, і сотник мимоволі на неї примружився. Її сестра Обара носила батіг на стегні, а спис — так, щоб бачив кожен. Панна Нім у вбивчості ніскільки не поступалася сестрі, але свої ножі тримала добре схованими. — Лише королівська кров може змити пляму вбивства нашого батька.