— Війна! Війна! До списів!
Одного зі стражників поцілили в око лимоном, і навіть на нозі в самого сотника розлетівся на червоні шмарклі помаранч.
Зсередини нош не донеслося жодної відповіді. Доран Мартел лишався схованим за тонкими шовковими стінами, доки його з супроводом не проковтнули товсті стіни замку, і з торохтливим брязкотом не впала замкова решітка. Галас поволі стихав. У зовнішньому замковому дворищі на свого батька чекала князівна Аріана, а навколо неї юрмилася половина двору: старий сліпий підстолій Рікассо, каштелян замку пан Манфрей Мартел, молодий маестер Милош у сірій рясі та шовковистій напахченій бороді, з півсотні дорнійських лицарів у легких та просторих лляних шатах півсотні різних відтінків. Юна Мирцела Баратеон стояла у товаристві своєї септи та пана Ариса з Королегвардії, геть упрілого у білому полив’яному лускатому обладунку.
Князівна Аріана швидко рушила до ношів, зграбно ступаючи сандалями зі зміїної шкіри, ушнурованими аж вище колін. Волосся спадало їй до крижів гривою чорних кучерів; на чолі виднівся вінець із мідних сонць. «Досі така крихітка» — подумав сотник. Піщані Змійки усі були чималі на зріст, але Аріана вдалася у власну мати — а та була лиш трохи вища за п’ять стоп. Але під коштовним пасом, під шарами вільного текучого лілового шовку і жовтої парчі вона мала жіноче тіло — округле обрисами, гнучке та звабливе.
— Батьку, — мовила вона, коли запони були відкинуті, — Сонцеспис щасливий вітати ваше прибуття.
— О так, я чув, як навіжено раділи міщани, — мляво посміхнувся великий князь і попестив доньку по щоці зчервонілою напухлою долонею. — А ти на вигляд здорова. Сотнику, майте ласку — допоможіть спуститися.
Гота пхнув сокиру за спину в навмисне зроблені для неї петлі, а тоді обережно узяв князя в обійми, намагаючись не зашкодити хворим суглобам. І все ж Доран Мартел прикусив язика, щоб не скрикнути з болю.
— Я наказала кухарям приготувати до вечора бенкет, — розповіла Аріана, — з усіма вашими улюбленими стравами.
— На жаль, я навряд чи зможу віддати їм належну шану. — Великий князь повільно обвів очима двір. — Не бачу тут Тієни.
— Тієна благала про ласку побалакати наодинці. Я надіслала її до престольної палати і сказала чекати там.
Великий князь зітхнув.
— Ну гаразд. Сотнику! Що швидше скінчимо, то швидше я відпочину.
Гота переніс його нагору кам’яними сходами Башти Сонця до великої круглої палати під банею, де останнє денне світло падало крізь вікна самоцвітного скла і малювало на блідому мармурі дзвінки півсотні різних кольорів. А там на них чекала третя Піщана Змійка.
Вона сиділа, схрестивши ноги, на подушці попід помостом, де стояли панські престоли, але підвелася, коли Гота увійшов з князем на руках. Тієна вдягнена була в облипчасту сукню товстого світло-блакитного шовку з рукавами мирійського мережива і виглядала у ній невинно, мов сама Діва. В одній руці вона тримала гаптування, в іншій — пару золотих голок. Волосся Тієна теж мала золоте, а очі — наче глибокі сині озера… і все ж вони водночас нагадали сотникові очі її батька, хай ті були чорні, як ніч. «Усі доньки Оберина Мартела мають його гаспидські очі, — раптом усвідомив Арео. — І байдуже, якого вони кольору.»
— Дядечку, — мовила Тієна Піщанець, — я вже на вас зачекалася.
— Сотнику, посадіть мене на мій стіл.
На помості стояло два панських престоли — майже однакові, лише на спинці одного золотом було викладено списа Мартелів, а на спинці іншого сяяло ройнарське сонце. Саме цей прапор віяв зі щогл кораблів Німерії, коли ті прибули до берегів Дорну. Сотник посадовив великого князя під списом і ступив убік.
— Невже вам так боляче? — Голос панна Тієна мала солодкий, наче літні полуниці, та й саму її кортіло лизнути, наче ніжний смаколик. Її мати була септа, і навколо Тієни трохи що не променилося сяйво геть неземної невинності. — Чи не можу я полегшити ваші страждання?
— Кажи, з чим прийшла, і дай мені відпочити. Я стомився, Тієно.
— Я вигаптувала це для вас. — Тієна розгорнула шмат краму, на якому гаптувала. Там було зображено її батька, великого князя Оберина, верхи на піщаному коні, вбраного в червоний обладунок, з усмішкою на обличчі. — Коли скінчу, то подарую вам на згадку про брата.