— Я і без твоєї згадки ніколи не забуду свого брата.
— Добре це знати. Бо вже багато людей питають і не знаходять відповіді.
— Князь Тайвин пообіцяв нам голову Гори.
— О, яка добрість… але катівський меч не є гідною смертю для хороброго пана Грегора. Ми так довго благали богів про його смерть — буде справедливо, якщо і він про неї благатиме. Я знаю, яку отруту застосував пан батько — повільнішої та боліснішої немає на світі. Скоро ми аж тут, у Сонцесписі, почуємо, як Гора верещить у смертній муці.
Великий князь Доран зітхнув.
— Обара вимагає від мене дозволити війну. Нім задовольнить смерть лише кількох людей. Чого прагнеш ти?
— Війни, — відповіла Тієна, — та не такої, як моя сестра. Дорнійці найкраще б’ються у себе вдома. Я кажу: нагострімо наші списи і зачекаймо. Коли на нас насунуться Ланістери та Тирели, ми скривавимо їх у проходах і поховаємо під летючими пісками, як робили вже сто разів.
— Це якщо вони насунуться.
— О, вони муситимуть, бо інакше шмат їхнього царства відвалиться, і все стане так, як було до нашого шлюбу з драконами. Так мені казав батько. За те, що принцеса Мирцела тепер у нас, ми мусимо дякувати Бісові. Така гарненька дівчинка, ви не згодні? От якби мені такі кучерики, як у неї. Вона створена бути королевою — як її мати.
На Тієниних щоках з’явилися ямочки.
— Я б завважила за честь облаштувати їй весілля, а заразом і наглянути за виготовленням корон. Тристан і Мирцела — такі прегарні невинні діти; гадаю, їм пасуватиме біле золото… зі смарагдами у колір Мирцелиних очей. Та втім, діаманти і перли теж нічогенькі — аби дітки побралися та коронами повінчалися. Тоді нам лишиться тільки уславити Мирцелу як Першу тако наречену, королеву андалів, ройнарів та першолюдей, законну спадкоємицю престолу Семицарства Вестеросу. І чекати, коли прийдуть леви.
— Законну спадкоємицю?! — пирхнув великий князь.
— Вона старша за свого брата, — пояснила Тієна, мовби якомусь дурникові. — За законом Залізний Престол має перейти до неї.
— За дорнійським законом.
— Коли ласкавий король Даерон одружився з князівною Мирією і привів нас до свого королівства, то було погоджено, що у Дорні завжди правитиме дорнійський закон. Так трапилося, що Мирцела зараз у Дорні.
— Так, у Дорні, — буркнув великий князь непривітно. — Мені треба подумати.
Тієна закопилила губки.
— Ви забагато думаєте, дядечку.
— Справді?
— Саме так казав мені батько.
— Оберин думав замало і занадто швидко.
— А дехто з людей думає забагато і занадто повільно — певно, що боїться діяти.
— Між страхом та осторогою є різниця.
— О, то я мушу молитися, щоб не побачити вас наляканим, дядьку! Бо ви, мабуть, і дихати забудете.
Вона здійняла руку… але сотник негайно грюкнув п’ятою ратища сокири по мармурові підлоги і застеріг:
— Ясна панно, ви забуваєтеся. Відступіть від помосту, коли ваша ласка.
— Я не мала на думці зла, сотнику. Я люблю мого дядечка і знаю, що він любив мого батька. — Тієна стала перед великим князем на коліно. — Я сказала все, задля чого прийшла, дядьку. Пробачте, якщо завдала образи — мені аж серце крається. Чи не позбавили ви мене своєї любові?
— Ні. І ніколи не позбавлю.
— Тоді дайте мені благословіння, і я піду.
Доран повагався пів-удару серця, тоді поклав долоню на голову небоги.
— Май мужність, дитино.
— Як інакше? Адже я — його дочка!
Та щойно вона вклонилася і вийшла, як до помосту заспішив маестер Калеот.
— Пане князю, а чи вона… дозвольте подивитися на вашу руку… — Маестер спершу оглянув долоню, тоді перевернув її вниз і понюхав тили князевих пальців. — Ні-ні, все гаразд. Все чудово. Подряпин немає, тож…
Великий князь забрав руку.
— Маестре, чи можна просити вас про макове молочко? Наперстку вистачить.
— Макове? Так-так, певно ж.
— І якнайскоріше, — м’яко додав Доран Мартел. Калеот заспішив до сходів.
Знадвору вже сіло сонце. Світло всередині бані зблякло на голубі сутінки, усі дзвінки на підлозі потроху згасли. Великий князь сидів на панському престолі під Мартеловим списом, блідніючи від болю. По довгій хвилині мовчання він обернув обличчя до Арео Готи.
— Сотнику, — запитав він, — наскільки вірна мені моя варта?
— Вірна. — Сотник не знав, що тут іще можна сказати.
— Уся до людини? Чи одні вірні, а інші — ні?
— Вони добрі вояки. І добрі дорнійці. Вони зроблять те, що я накажу. — Арео грюкнув ратищем по підлозі. — А я принесу вам голову будь-якої людини, яка вас зрадить.