— Голів мені не треба. Я хочу покори.
— Ви її маєте. — «Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» — Скільки треба варти?
— Про те вирішуй сам. Можливо, кілька вірних душ упораються краще, ніж два десятки. А я хочу, щоб усе було зроблено якнайшвидше, якнайтихіше і без пролиття крові.
— Швидко, тихо, без крові. Зрозуміло. Який буде наказ?
— Знайди доньок мого брата, затримай їх під своєю вартою і замкни у келіях нагорі Спис-Башти.
— Піщаних Змійок? — Сотникові пересохло в горлянці. — Усіх… вісьмох, пане князю? І малих теж?
Великий князь трохи подумав.
— Дівчатка Еларії ще замолоді, щоб становити небезпеку, та боюся, щоб не знайшлися люди, які захочуть застосувати їх проти мене. Краще безпечно тримати їх неподалік. Тому знайди і маленьких теж… але найперше — Тієну, Німерію та Обару.
— Слухаю волю мого князя. — На серці в нього було неспокійно. «Моїй маленькій князівні це не сподобається.» — А що про Сарелу? Вона теж доросла жінка, майже двадцяти років.
— Якщо вона не повернеться до Дорну, я нічого не зможу зробити — лише молитися, щоб вона мала більше здорового глузду, ніж її сестри. Облишмо її, нехай собі… грається у свою гру. Збери мені решту — я не спатиму, доки не знатиму, що вони в безпеці та під вартою.
— Буде зроблено. — Сотник завагався. — Та коли про це дізнаються на вулицях, простолюддя завиє з люті.
— Весь Дорн завиє, — зауважив Доран Мартел стомленим голосом. — А ми мусимо молити богів, щоб це виття почув князь Тайвин у Король-Березі. Нехай знає, якого відданого друга він має у Сонцесписі.
Серсея
Їй наснилося, що вона сидить на Залізному Престолі вище від усіх і кожного.
Двірські унизу здавалися яскраво забарвленими мишами. Славне панство та шляхетне жіноцтво ставало на коліна. Зухвалі юні лицарі складали їй до ніг мечі та благали про знаки прихильності, а королева ласкаво посміхалася до них. Аж раптом нізвідки з’явився карлик, показав на неї та запугукав лиховісним сміхом. Пани та панії теж захихотіли, ховаючи усмішки у долонях. І аж тоді королева втямила, що сидить зовсім гола.
Нажахана, вона спробувала затулитися руками. Леза та гостряки Залізного Престолу кусали їй плоть, поки вона щулилася, ховаючи сором. Ногами текла червона кров — то у сідниці вчепилися сталеві зуби. Спробувавши встати, вона провалилася ногою в щілину між покрученими шматками заліза, і що більше силувалася вилізти, то більше престол поглинав її, виривав шматки м’яса з грудей та живота, різав руки та ноги, аж вони скоро стали слизькі, червоні та лискучі…
А тим часом унизу престолу викидав коники і заходився сміхом її брат.
Коли вона відчула на плечі легкий доторк чиєїсь руки і зненацька прокинулася, його веселощі продовжували бриніти їй у вухах. На пів-удару серця Серсеї здалося, що та рука — теж із нічного жахіття, але то була всього лише Сенела. На вид покоївка була біла і перелякана.
«Ми тут не самі» — усвідомила королева. Навколо ліжка маяли тіні — високі, вдягнені у киреї, з-під яких виблискували кольчуги. «Що тут забули озброєні люди? Де моя варта?» Опочивальня була темна, за винятком ліхтаря, котрого один з прибульців тримав високо над головою. «Не можна показати страху.» Серсея відкинула назад переплутане уві сні волосся і спитала:
— Чого вам треба?
У світло ліхтаря ступив чоловік, і вона побачила на ньому біле корзно.
— Хайме?!
«Я бачила уві сні одного брата, а будити мене прийшов інший.»
— Ваша милосте. — Голос не належав її братові. — По вас послав пан Регіментар.
Його волосся кучерявилося, як і в Хайме, але ж братове було кольору битого золота — того самого, що в неї — а цей чоловік мав волосся чорне і лискуче. Вона зачудовано витріщилася, геть не розуміючи його белькотіння. До чого тут нужник, який ще арбалет? З якого дива згадують батькове ім’я? «Я ще не прокинулася, — подумала Серсея. — Не прокинулася, і жахіття моє не скінчилося. Скоро з-під ліжка виповзе Тиріон і почне з мене глузувати.»
Але то була якась дурниця. Братик-карлик сидів у кам’яному мішку, приречений померти просто сьогодні. Вона зиркнула на руки, перевернула, порахувала власні пальці. Ковзнувши долонею по плечі та передпліччі, упевнилася, що рука вкрита сиротами, але цілісінька. На ногах не було порізів, на п’ятах — кривавих ран. «То був сон, лише сон. Я забагато випила минулого вечора. Це випари вина зі шлунку роблять таке з головою. Як настане світанок — я ж перша і посміюся зі своїх страхів. Діти мої будуть убезпечені, Томенів престол стоятиме міцно, а мій збочений менший «валонкар» позбавиться голови та згниє.»