Окрім дівчини, Брієнна питалася і про дорогу попереду.
— Відси до Сутіндолу ще так-сяк безпечно, — сказав їй один чолов’яга, — а за Сутіндолом швендяють розбійники, ще й утікачі з війська у лісі ховаються.
Зеленими досі лишалися тільки смереки та вартові сосни; листяні дерева вдягли брунатно-золоті шати, а чи вже скинули їх і тепер шкрябали небо голими чорними гілками. Кожен порив вітру здіймав над коліями шляху вихори впалого листя; цілі хмари його шурхотіли навколо копит великої гнідої кобили — дарунку від Хайме Ланістера. «Легше зловити листок на вітрі, ніж знайти дівчину, зниклу на Вестеросі.» Брієнна вже питала себе, чи не було доручення Хайме якимось жорстоким жартом. Можливо, Санса Старк давно загинула — приміром, їй потай стяли голову за участь у вбивстві короля Джофрі та поховали у безіменній могилі. Хіба є кращий спосіб приховати свавільне вбивство панни, ніж надіслати здоровезну тупу дівку з Тарфу її шукати?
«Ні, Хайме такого б не зробив. Він казав і діяв щиро. Він подарував мені меча і назвав його Вірноприсяжцем.» А втім, навіть і те байдуже. Вона ж бо пообіцяла пані Кетлін, що поверне її доньок — а немає клятви урочистішої, ніж клятва мертвій людині. Хайме твердив, що менша дівчинка давно загинула — та Ар’я, котру везли на північ віддати заміж за байстрюка Руза Болтона, була несправжня. Лишалася тільки Санса. І Брієнна конче мусила її знайти.
Надвечір вона побачила біля струмка табірне вогнище, коло якого двоє чоловіків смажили рибу, поскладавши зброю та броню під деревом. Один був підстаркуватий, інший — молодший, хоча теж далеко не юнак. Молодший підвівся привітатися; його чимале черево випирало крізь шворки плямистого замшового каптана. Щоки та підборіддя йому вкривала кошлата нестрижена борода кольору старого золота.
— Гей, пане лицарю! — гукнув він. — Ми тут пструга засмажили, на трьох вистачить!
Брієнну вже не вперше приймали за чоловіка. Вона скинула з голови шолома, дозволила розсипатися волоссю — кольору брудної соломи і майже такому ж крихкому, як стара солома. Довге, але тонке та ріденьке, воно розлетілося навколо плечей.
— Маєте мою дяку, пане лицарю.
Заплотний лицар так скривився, примружившись, що вона зрозуміла: чолов’яга був добряче короткозорий.
— То ви панна, абощо? У броні та при зброї? Ласка божа, Ільку, ти лишень подивися на цю статуру!
— Я теж подумав, що вона — лицар, — буркнув старший, перевертаючи пструга на вогні.
Навіть у чоловічій подобі Брієнна вважалася б дебелою та довготелесою; в жіночому тілі вона була величезною. «Потвора» — саме таке слово чула вона тут і там всеньке своє життя. Рамена мала широчезні, стегна — ще ширші, ноги — довжелезні, руки — могутні й товсті. На грудях наросло більше твердих м’язів, ніж м’яких цицьок. Долоні скидалися на лопати, ступні — на корчі дерев. Ще й красою дівчина не вродилася: мала довге кінське обличчя, вкрите ластовинням, і завеликі зуби, що аж випиналися з рота. Втім, вона сама все про себе знала і зайвих нагадувань не потребувала.
— Панове добродії, — мовила вона, — чи не стрічали ви на шляху дівчини тринадцяти років? Вона має блакитні очі, рудаво-брунатне волосся. Можливо, подорожує в товаристві чоловіка сорока років, опасистого, червоного обличчям.
Підсліпуватий заплотний лицар почухав потилицю.
— Щось не пригадую такої дівчини. То що в неї за волосся, кажете: руде чи брунатне?
— Тобі ж сказали: рудаво-брунатне, — мовив старший. — Буває і таке. Але ні, ми її не бачили.
— Еге ж, не бачили, — піддакнув молодший. — Злізайте вже з коня, риба майже спеклася. Їсти хочте?
Їсти вона хотіла, але й обережності не втрачала. Заплотні лицарі не надто славилися лагідністю та шляхетністю. «Де заплотник, там і розбійник — два краї одного меча» — казало прислів’я. «Але ці двоє на вигляд не надто небезпечні.»
— Чи можу я взнати ваші імена, панове?
— Маю честь зватися Крейтоном Довголозом. Ім’я моє уславлене в піснях, — відповів череватий. — Можливо, ви чули про мої звитяги, скоєні на Чорноводі. А супутник мій — пан Іліфер Безгрішний, та не думайте, що без гріха — лишень без грошей.
Якщо про Крейтона Довголоза хтось і склав пісню, Брієнна її ніколи не чула. Названі імена проказували їй не більше, ніж побачені герби. На зеленому щиті пана Крейтона виднівся лише брунатний вершок, а до нього — глибока зарубка чиєюсь бойовою сокирою. Щит пана Іліфера був розділений золотими та горностаєвими клинцями, хоча все у лицарі підказувало, що крім мальованого золота і мальованого ж горностаю, інших він ніколи не знав. Років од народження він мав принаймні шістдесят, як один день, обличчя — вузьке та гостре під каптуром латаної, грубо зітканої подорожньої свитини. На собі він також мав і кольчугу, але залізом її розсипалися, наче ластовиння, плямки іржі. Брієнна була на голову вища за кожного, мала кращого коня, кращу зброю та обладунок. «Коли почну лякатися отаких, саме час буде скласти меча і сісти плести шкарпетки.»