— Солодких пісень тобі, Томе-Сімко.
Тієї ночі він бачив уві сні, що знову стоїть варту біля свого мертвого батька у Великому Септі Баелора. У септі було темно й тихо, аж доки з тіней не з’явилася жінка і не закрокувала повільно до поховального каравану.
— Сестро? — спитав Хайме.
Але то була не Серсея. То була сестра-мовчальниця, вся у сірому. Каптур і серпанок ховали її обличчя, але він бачив вогонь свічок у зелених озерах очей.
— Сестро, — повторив він, — чого тобі треба від мене?
Останнє слово загуляло луною по всьому септові: «менеменеменеменемене».
— Я не твоя сестра, Хайме. — Вона здійняла м’яку бліду руку і відкинула каптура. — Хіба ти мене забув?
«Як забудеш того, кого й не знав ніколи?» Але слова застрягли йому в горлі. Він таки знав її, але давно, дуже давно…
— То ти й панотця свого забудеш? Цікаво, чи насправді ти його знав.
Її очі були зелені, волосся схоже на золоту пряжу. Віку він вгадати не міг. «П’ятнадцять, — подумав він, — чи п’ятдесят.» Вона видерлася вгору сходами і стала коло поховальних ношів.
— Він не терпів, щоб з нього сміялися. Саме кпини він ненавидів найбільше за все у світі.
— Хто ти? — Він мусив почути відповідь.
— Спитай себе, хто ти?
— Це сон.
— Справді? — Вона сумно посміхнулася. — Порахуй свої руки, дитино.
«Одна.» Він мав одну руку, міцно стиснену на руків’ї меча. Лише одну.
— Уві сні я завжди маю дві.
Він здійняв правицю і витріщився, не вірячи очам, на бридкий оцупок.
— Ми всі мріємо у снах про те, чого не можемо мати. Тайвин мріяв, щоб син його став величним лицарем, щоб донька стала королевою. Він мріяв про таких могутніх, хоробрих і вродливих дітей, з яких ніхто ніколи не глузуватиме.
— Я став лицарем, — відповів Хайме, — а Серсея стала королевою.
Сльоза покотилася її щокою. Жінка знову підняла каптура на голову і обернулася спиною. Хайме покликав її, але вона вже йшла, шурхочучи спідницями на підлозі тихі колискові. «Не залишай мене!» — кортіло йому гукнути, але звісно, вона залишила їх багато років тому.
Хайме прокинувся у темряві, здригаючись. Опочивальня стояла холодна, мов лід. Він відкинув ковдри пеньком мечової руки. Вогонь у комині згас, вікно прочинило вітром. Він навпомацки перетнув темну опочивальню, але попід самим вікном вступив босими ногами у щось вогке і сахнувся, на мить перелякавшись. Перша думка його була про кров, але кров не буває такою холодною.
То був сніг, що налетів на підлогу з вікна.
Замість зачинити віконниці Хайме широко їх розчахнув. Дворище внизу було вкрите тонкою білою ковдрою, що товщала просто на очах. Зубці на мурах вдягли білі ковпаки. Сніжинки падали зовсім тихо; кілька залетіли до вікна і розтанули на обличчі. Хайме побачив у повітрі хмарку власного подиху.
«Сніг на Тризубі.» Якщо засніжило тут, то мало так само засніжити і в Ланіспорті, і в Король-Березі. «Зима простує на південь, а наші комори стоять напівпорожні.» Збіжжя, ще не зібране з ланів, було приречене. Сіяти більше ніхто не буде, сподівання на останній врожай марні. Хайме мимоволі подумав, що б зробив його батько, аби не дати королівствам вимерти з голоду… аж тут згадав, що Тайвина Ланістера нема серед живих.
Коли настав ранок, снігу лежало вже до литок, а в божегаї, попід деревами — ще й глибше. Зброєносці, стайниченки, джури шляхетних родів знову перетворилися його холодними білими чарами на малих дітей і вчинили справжню війну сніжками в усіх дворищах замку та на його бойових ходах. Хайме слухав їхній сміх і згадував часи — не такі вже й далекі — коли він теж ладен був ліпити сніжки з такими ж шибениками, як сам, а потім кидати їх у незграбного Тиріона чи засовувати за спину Серсеїної сукні. «Але ж щоб зробити пристойну сніжку, потрібні обидві руки.»
У двері затарабанили.
— Подивися, хто це, Пеку.
То був старий маестер Водоплину з листом, затисненим у зморшкуватій руці. Виманове обличчя було бліде, наче щойно впалий сніг.
— Знаю, — мовив Хайме. — З Цитаделі прилетів білий крук. Настала зима.
— Ні, мосьпане. Птах з Король-Берега. Я дозволив собі… я не знав…
Він простяг листа поперед себе. Хайме прочитав його на лаві коло вікна, омитий світлом холодного білого ранку. Слова Кайбурна були короткі, холодні, точні, Серсеїни — гарячкові й похапливі.
«Приїзди негайно, — казала вона. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!»