Виман мулявся коло дверей, чогось чекаючи. Хайме відчув, що Пек теж за ним спостерігає.
— Мосьпан бажають відповісти? — запитав маестер після довгої мовчанки.
На листа впала сніжинка, почала танути, чорнило під нею розпливлося. Хайме згорнув сувій так щільно, як зумів однією лівицею, і віддав Пекові.
— Ні, — мовив лицар. — Кинь у вогонь.
Семвел
Найбільші небезпеки подорож приготувала їм наостанок. Рожвинова протока юрмилася лодіями — саме так, як їх попереджали у Тироші. Головна потуга вертоградського флоту стояла на іншому березі Вестеросу, тому залізняки безперешкодно пограбували Риамову Пристань, забрали собі Вингород і Зіркову затоку, і тепер готувалися звідти полювати на кораблі, що прямували до Старограду.
Тричі з воронячого гнізда нагорі щогли помічали залізняцькі лодії. На щастя, двічі вони з’являлися добряче позаду, і «Коричний вітер» швидко від них відривався. Втретє вони з’явилися надвечір, майже перед заходом сонця, і замірилися відрізати їх від Шемріт-Саги. Побачивши, як здіймаються весла, як мідні води збурюються білими бурунами, Кодж’я Мо наказала своїм лучникам стати на високих корабельних чардаках; при собі вони мали довгі луки з золотодерева, що посилали стріли точно і далеко — навіть краще, ніж луки дорнійського тису. Вона почекала, доки лодії наблизяться на сотню сажнів, і наказала стріляти. Сем стріляв разом з усіма, і йому навіть здалося, що стріла досягла ворожого корабля. Одного пострілу всім гуртом вистачило — лодія повернула на південь у пошуках сумирнішої здобичі.
Коли вони увійшли до Шемріт-Саги, навколо вже панував блакитний присмерк. Йоля стояла на носі з дитиною, роздивляючись замок на скелях.
— То Трибашта, — мовив Сем, — стіл дому Костян.
Наче вирізьблений проти вечірнього зоряного неба, зі світлом смолоскипів у вікнах, замок виглядав чарівно. Але Семові стало сумно — адже подорож майже скінчилася.
— Такий високий, — зауважила Йоля.
— От почекай, побачиш Вишестраж.
Син Далли почав плакати. Йоля розсунула комір сорочки і дала малому пипку. Вона посміхалася, поки годувала, і пестила його м’якеньке брунатне волосся. «Вона полюбила цього так само, як того, що залишила» — усвідомив Сем. Він щиро сподівався, що божа ласка не омине обох діточок.
Скидалося, що залізняки пробралися навіть у захищені води Шемріт-Саги. На ранок, коли «Коричний вітер» продовжив шлях до Старограду, корабель почав стукати коробом у трупи, що пливли морем. Деякі з тіл везли на собі зграйки гайвороння, яке злітало у повітря і гучно скаржилося, коли корабель-лебідь тривожив їхні напухлі, спотворені плоти. Берегами подекуди виднілися випалені ниви, знищені села; мілини забиті були потрощеними кораблями і човнами. Найчастіше стрічалися торговельні суденця та рибальські лайби, але з лебедя побачили і покинуті лодії, і рештки двох великих дромонів; одного було спалено до води, а інший у боці мав пошматовану дірку — напевне, туди його вдарили дзьобом-тараном.
— Битва тут, — мовив Чжондо. — Не давня.
— Який божевільний нападає на береги так близько до Старограду?
Чжондо вказав на лодію на мілині, затоплену до середини облавків. Рештки прапора, пошматовані та поплямовані кіптявою, висіли на жердині над її стерном. Знак був такий, якого Сем ще не бачив: червоне око з чорною зіницею під чорною залізною короною, яку несли двійко гайворонів.
— Чий це такий прапор? — запитав Сем Чжондо. Але той лише здвигнув плечима.
Наступного дня було холодно і мрячно. Поки «Коричний вітер» пробирався повз іще одне сплюндроване рибальське селище, з туману виникла бойова галера і поволі рушила до них. На коробі було написано назву «Мисливиця»; на носі стояла подоба стрункої дівчини, вдягненої у листя і озброєної списом. За удар серця обабіч неї з’явилися дві менші галери, схожі на двійко хортів поруч із господарем. На Семове полегшення, над ними майорів прапор короля Томена з оленем та левом, а нижче — східчаста біла башта Старограду, увінчана полум’ям.
Капітан «Мисливиці» був високий чоловік у димно-сірому каптані, облямованому язиками полум’я з червоного єдвабу. Він поставив галеру поруч із «Коричним вітром», підняв весла сушитися і закричав, що зараз перейде до них. Поки його арбалетники та лучники Кодж’ї Мо роздивлялися один одного через вузьку смужку води, він переплив човном з півдесятком озброєних лицарів, привітав Кухуру Мо і запитав, чи не можна оглянути, що везе корабель. Батько з донькою швидко порадилися і дали згоду.
— Прошу дарувати за клопіт, — мовив капітан, коли скінчив оглядини. — Сум і сором набридати чесним людям, але краще так, ніж бачити залізняків у Старограді. Якісь два тижні тому кілька клятих вилупків захопили у протоці тирошійського купця. Жеглярів вони порізали й викинули у воду, самі нап’яли їхній одяг, ще й пофарбували вуса та бороди у півсотні кольорів знайденими на кораблі фарбами. Вони хотіли підпалити порт, щойно опиняться за мурами, і відчинити браму зсередини, поки б ми боролися з вогнем. У них майже вийшло, та вони, собі на лихо, проминали «Пані з Башти», а там веслярський старшина має дружину-тирошійку. Коли він побачив зелені й лілові бороди, то привітав їх тирошійською говіркою, але жоден із залізняків не зумів і слова сказати у відповідь.