Времени на них не нашлось. Зато нашлось оно у тысяч читателей еженедельника «2000», где эти письма были опубликованы. Реакция на них оказалась адекватной авторской. В редакцию еженедельника пришли отклики, в том числе и подписанные многими выдающимися людьми Украины — представителями научно-технической и художественной интеллигенции. Общий их вывод сводился к выражению: «Возмущению нет предела». Именно так озаглавил заметку о моих письмах «Киевский вестник» от 23 сентября 2006 г. Под одним из обращений стояло 119 подписей, и адресовалось оно также Президенту В. А. Ющенко.
Прочитав его, я подумал, что оно-то точно не останется незамеченным и на него последует хоть какая-то реакция. К сожалению, тоже не последовала. На месте Президента я бы немедленно уволил тех своих помощников, которые отвечают за связь с «маленькими українцями». Можно не разделять их мнения, но интеллигентный человек обязан был объяснить свою позицию и ответить на обращение[34].
Жизнь газетных публикаций недолговечна, поэтому я решил продлить ее, поместив письма Президенту в данной книге. Содержательно они не диссонируют с ней. Темы, поднятые в них, остаются злободневными и сегодня.
Письмо 1. Опубликовано в еженедельнике «2000» 1.ІХ.2006 г.
Відкритий лист
Президенту України Ющенку В. А.
Високодостойний пане Президенте!
Звернутись до Вас з цим листом спонукали мене дві події, що відбулися останнім часом в Україні. Всесвітній конгрес українців і ювілейне зібрання у Львівському національному театрі опери з нагоди відзначення 150-річчя від дня народження І. Я. Франка. Обидві лишили у мене, а думаю не тільки у мене, гіркий осад. Виявляється, що незалежно від того, з якої нагоди збирається шановне українське панство, воно завжди обговорює одні й ті ж теми: статус української мови в Україні; голодомор 1932—1933 рр.; питання реабілітації воїнів УПА. Причому супроводжує це прокльонами минулого, яке відбулося спільно з російським народом.
Не знаю, як Вам, а мені було невимовно гірко слухати того невеличкого панка, на прізвище Лозинський, який, використавши високу трибуну палацу «Україна», брутально топтався по нашій історичній пам’яті. Героїв-визволителів не лише України, але й цілої Європи від фашистського поневолення він назвав гарматним м’ясом. Натомість до рангу справжніх героїв підніс воїнів УПА, котрі прислужувалися німецьким катам України. При цьому зробив зауваження Вам, як Президенту, що не очолили колону ветеранів УПА, яка переможно марширувала по Хрещатику. Дісталося від нього й Верховній Раді, яка ніяк не визнає голодомор 1932—1933 рр. актом геноциду проти українського народу. Учасники форуму (сподіваюсь, не всі) гаряче аплодували сказаному.
«Боже ж мій, — подумалось мені. — Чи варто було їхати з усього світу на цей форум, витрачати на нього мільйони гривень українських платників податків, щоб наплювати їм у душі». Але Бог з ним, із тим американсько-українським панком і йому подібними. «Горбатого, — як свідчить українське прислів’я, — могила виправить».
Звернення моє в даному разі не до заїжджого панка, котрий не хоче рахуватися з одвічною мудрістю, що в чужий монастир зі своїм статутом негоже пхатися. Звернення моє до Вас. Я сподівався, що у своєму виступі Ви, син фронтовика, заступитесь за честь батька і честь мільйонів українців, що брали участь у цьому смертельному двобої. Яке ж було моє здивування, коли я почув, що Ви повністю поділяєте сказане Аскольдом Лозинським. На довершення всього — Ви ще й нагородили його українським орденом. За які ж такі заслуги? Може, за те, що не дає консолідуватися українському народу?
У Львові Ви повторили все те, що Лозинський і Ви говорили в Києві. Пообіцяли остаточно звільнити Україну від тоталітарного минулого, реабілітувати воїнів УПА, на державному рівні проголосити голодомор 1932—1933 рр. актом геноциду проти українського народу, припинити дискусії щодо державного статусу російської мови, а також про європейську інтеграцію.
Таке враження, що Ви не повністю усвідомлюєте, на чолі якої країни стоїте. Адже це не тільки Галичина або Київ, це також і Слобожанщина, Донбас, Крим, на позицію жителів яких Ви чомусь зовсім не зважаєте. Вона ж, як відомо, не адекватна Вашій, яку Ви проголошуєте із високих амвонів. Ви переконані й говорите про це щоразу, ніби будь-яким дискусіям на означені вище теми поклали кінець президентські вибори 2004 р. Але в тому-то й справа, що не поклали. Майже половина українців у третьому нерегламентному турі підтримала іншого кандидата й іншу програму розвитку України. Парламентські вибори 2006 р. ще наочніше показали наявність у суспільстві альтернативного «оранжевому» бачення її майбутнього.