По закінченні війни указом від 1792 р. Чорноморське козацьке військо «милостиво» одержало землі між рікою Кубань, Чорним і Азовським морями. Козаки повинні були боронити цей край по Кубанській лінії та узбережжю[46]. Вони отримували платню за службу, боєприпаси, мали доходи від землі, річок та озер, дістали право на свій суд. На нових місцях виникло близько 90 поселень, які назвали куренями, потім — станицями. Згодом було засновано місто Катеринодар. У 1861 р. почалася чергова хвиля української еміграції, в результаті якої на Кубані сформувалася категорія іногородніх. Так був заселений Краснодарський край запорожцями, нащадки яких зберегли й донині мову, звичаї, традиції і пісні. Щоправда, у 1932 р. жителям краю поміняли паспорти, де в графі «національність» догідливі чиновники-русифікатори записали «росіянин». Але українці цього краю зберегли прихильність і любов до України. Про це, зокрема, схвильовано говорили українці Кубані учасники першого і другого конгресів українців, що відбулися у Києві в 1992 р.
Наведені вище факти переконливо свідчать про те, за рахунок кого і чого відбувалося розширення володінь імперії на Півдні, у тому числі приєднання Криму. Втрата татарами своєї незалежності супроводжувалася цілим рядом суспільних потрясінь на півострові: війнами, вторгненням іноземних військ, міжусобною боротьбою, репресіями, розрухою. Все це негативно позначилося на становищі кримськотатарського населення: найскромніші підрахунки показують, що за сто років (середина XIX — середина XX ст.) воно скоротилося вп’ятеро — внаслідок колоніальної політики російської, а потім радянської імперії[47].
На час насильницького приєднання Криму до Росії населення півострова становило майже 400 тис. осіб.
В умовах розрухи, голоду, епідемії чуми, жорстокої військової диктатури, встановленої імперською владою в Криму, стихійно виникла татарська еміграція до Туреччини, що зупинилася лише на початку XIX ст. Насильницька депортація християн з півострова, про що вже йшлося, масова втеча татар до Туреччини призвели до скорочення населення на 75 відсотків. У січні 1787 р. за наказом Потьомкіна з Криму вигнали всю татарську адміністрацію, що там залишалась. А останнього хана, Шагін-Гірея, який повірив солодким обіцянкам імперських дипломатів «про незалежність», депортували. Йому запропонували для проживання «на вибір» російські міста Калугу, Вороніж або Орел.
Крим опустів. Відсутність місцевого населення поставила у надзвичайно скрутне становище армію; ніде було взяти продовольства й фуражу. Вона не могла впоратись із завданням уряду по відбудові краю. Росія, намагаючись заспокоїти європейських сусідів і переконати, що Крим приєднано до її володінь лише з метою цивілізувати місцеве «дике» населення, запросила вищих урядових осіб цих держав на власні очі переконатися у цьому. Крім того, було зроблено серйозний територіальний відкуп Прусії та Австрії. Все це мало заспокоїти Європу і зберегти російський престиж. Потьомкіну віддали наказ терміново почати розбудову півдня України і Криму по шляху, яким їхатиме Катерина II з високим почтом.
Фаворит імператриці вирішив учинити величезну містифікацію, побудувати вздовж доріг, де мали проїхати високі короновані особи, більш-менш пристойні будинки, а далі картонні міражі сіл. Так увійшов в історію вислів «Потемкинские деревни». Насправді ж це був страшний злочин, скоєний сановним царедворцем. Ось як пише про це граф Лонжерон, що пізніше був правителем південних областей: «Надо сказать, они («деревни» В. Ч.) были созданы тиранией и страхом и разорением нескольких провинций. Из населенных губерний Малороссии и тех мест, по которым следовала государыня, все население было пригнано в эти пустыни; тысячи деревень (підкреслено мною — В. Ч.) были на это время выселены и все их обитатели со всеми стадами перепровождены на разные населенные станции. Их заставили спешно строить искусственные деревни на ближайших берегах Днепра и фасады деревень в отдалении. Когда государиня проезжала, всех этих несчастных гнали обратно (підкреслено мною — В. Ч.). многие умерли вследствие этого переселення... будучи 30 лет спустя губернатором этих провинний, я мог удостовериться в истинности этих подробностей показавшихся мне сначала невероятными»[48]. Як бачимо, українських селян тут не залишили, а погнали назад. Заселення півдня і Криму українцями не входило у плани російського уряду. Все робилося для того, щоб заповнити півострів переважно росіянами. Але через небажання росіян виїжджати на освоєння дуже непридатних земель цей план провалився. І тоді царський уряд дав згоду на переселення до Криму «малоросів» Правобережжя, тобто підвладних Польщі територій, а не тих, що межували з колишнім ханством і мали з Кримом міцні культурні й економічні зв’язки. Одночасно відбувалося переселення на півострів росіян та іноземців (болгар, греків, німців, чехів, поляків тощо). Як свідчать статистичні дані, росіяни опинялися здебільшого в містах (до 1917 р. вони становили 60 відсотків міських жителів)[49].