Українські наукові позиції щодо України і Криму та традиції їх історичної спільності в значній мірі були ослаблені багатовіковою російською монополією на історичне минуле і України, і Криму. Населенню Російської як і радянської ідеократичної імперії в навчальних закладах, на побутовому рівні, у владних структурах, в наукових колах, історичних дослідженнях, які тоді повністю контролювалися владою, домінували елементи шовінізму, певних міфів та стереотипів. Не секрет, що російська історія в значній мірі міфологізована. Замітимо, що деякі міфи підтримуються і трансформуються багато століть.
Що ж до Криму та України то такими міфами і стереотипами були і є:
1) Крим — «исконно русская земля»;
2) «древнєє право на земли Киевской Руси»;
3) одвічна непримиренність між росіянами та кримськими татарами є втіленням антагонізму між осілими землеробами та кочівниками;
4) татарські набіги були причиною, що спонукала російське завоювання Криму;
5) Кримський Ханат був державою з паразитичною економікою, неспроможною до самостійного функціонування, сателіт Османської імперії, її васал;
6) росіяни є єдиним представником європейської цивілізації, тому російська культура є наднаціональною, консолідуючою;
7) росіяни — споконвічне населення Криму у той час як кримські татари є пізнішими зайдами, навіть загарбниками, а українці оселилися в Криму з ласки росіян внаслідок російського завоювання півострова;
8) Севастополь — місто російської слави;
9) як Микита Хрущов Україні Крим подарував[2].
Побутують і інші міфи в російській історії щодо Криму та України. На наш погляд, ми назвали ті, які зустрічаються найчастіше.
Що стосується історіографії з цього питання у західних країнах, в тому числі і Туреччині, то варто замітити, що західні історики зв’язки України з Кримом досліджують епізодично, не приділяючи розгляду цього питання окремої уваги.
І, насамкінець, автор складає подяку Омеляну Пріцаку, Євгену Камінському, Олександру Галенку, Тамарі Івановій, Івану Гошуляку, Борису Канцеляруку, Юрію Мальчину, Олександру Майбороді, Віктору Остапчуку, Григорію Перепелиці, Ігорю Чернікову, Наталі Леонідівні Яковенко за цінні поради і побажання щодо поліпшення тексту і сприяння виданню як першого, так і другого видання даної книги.
РОЗДІЛ І
Київська Русь і Північне Причорномор’я в період раннього середньовіччя
Завдяки своєму географічному розташуванню Крим з давніх давен відігравав помітну роль в економічному і політичному житті народів і країн Азово-Чорноморсько-Середземноморського басейну. З ним тісно була пов’язана історія скіфської держави, стародавніх Греції та Риму, Візантії, Золотої Орди, Кримського Ханату та Османської імперії, а також давніх степових імперій і, нарешті, слов’янських держав Київської Русі, Української гетьманської держави, Російської імперії, а на сучасному етапі України та Росії. При цьому зауважимо, що вся історія Криму являє собою ланцюг безперервних конфліктів. З огляду на те, що нинішнє напруження в Криму викликане суперечками України та Росії, що тут відчувається сильний вплив з боку кримськотатарського національного руху, розглянемо витоки та причини цього напруження від часів, коли в Криму та Північному Причорномор’ї взагалі з’являються руси-українці, потім кримські татари, а пізніше і росіяни.
Розглядаючи це питання, насамперед з’ясуємо, хто такі українці, звідки вони взялися. Визнаний авторитет в українській історичній науці академік М. Грушевський на це відповів так: «Теперішнє Українство се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами — права бути господарем на одвічній своїй землі. Тільки що народ той називав себе в давніх віках народом руським; а як ся назва стала означати і великоросів, тих, що від українського народу його права відібрали, то він не схотів далі сим іменем називатись і пошукав собі іншого імені. А діло його старе — те, що почалося багато віків тому»[3].
М. Грушевський переконливо обгрунтував свою думку, використовуючи численні археологічні та історичні джерела: «При кінці IV віку по Христі маємо на се виразні звістки, що тоді сі племена східнослов’янські, від котрих пішли наші українці, стали поширюватися на полудні — і, йдучи з півночі, почали наближатися до Чорного моря. Трохи пізніше вони вже напевно займали приблизно ті краї, в яких живуть тепер: тільки на схід в Донщині, на Кавказі, в Криму розселилися в пізніших віках, а дещо, мабуть, стратили на заході»[4].
2