З кінця століття Кримський улус стає родинним володінням нащадків Тохтамиш-хана. Один з них пізніше й здобув незалежність Криму.
Другим наслідком розвитку економічних стосунків у Північному Причорномор’ї стало поступове осідання кочового населення, що створювало необхідний грунт для формування постійного населення майбутньої держави, а отже, для становлення кримсько-татарського етносу справжнього господаря в Криму. Хоча скотарство продовжувало відігравати головну роль у житті кочовиків, під впливом генуезців татари дедалі більше займаються землеробством. Традиції садівництва та виноградарства поширилися серед татар саме від тих часів.
Отже, наприкінці XIV ст. Північне Причорномор’я, куди входили землі не тільки Кримського півострова, а й значна частина земель сучасної України, являло собою досить самостійний економічний та політичний регіон, що стало передумовою виникнення тут самостійної держави — Кримського ханату.
РОЗДІЛ II
Козацька доба і Кримський Ханат: від ворожнечі до взаємодії
Виникнення Кримського Ханату переконливо свідчить про стратегічне значення Криму. З половини XIV ст. Велике Русько-Литовське князівство, в якому 90 процентів його території складали землі колишньої Київської Русі, в тому числі південні і західні князівства, намагалося утвердитися і на берегах Чорного моря. Великі князі Ольгерд та Вітовт поступово витісняли золотоордйнців на лівий берег Дніпра і навіть досягли своєї мети. А саме, маючи за мету продовження своєї експансії, Литва надає в Тракаї прйтулок ханові Золотої Орди Тохтамишеві, який втратив владу в боротьбі з внутрішніми та зовнішніми ворогами, зазнавши розгрому від армій Тимура. Тохтамиш видає Вітовту ярлики на землі, що колись йому належали у Причорноморських степах. Але Литва зазнає невдачі у відкритій війні із Золотою Ордою, потерпівши поразку 1399 року у битві на річці Ворскла. Тоді, щоб забезпечити своє панування в Україні та захоплених степових землях, литовські князі пристають до ідеї створення близько до своїх володінь дружньої їм держави — Кримського Ханату. Перший кримський хан Хаджі-Гірей — онук Тохтамиша, народився і виховувався при дворі Вітовта. За Вітовта та його наступників — Свидригайла та Жигмонта, він знаходить притулок у Литві після поразок від золотоординців і звідти з новими силами повертається до Криму, здобувши незалежність від сарайського престолу. Остаточно він там осідає у 1430-х роках. А син Хаджі-Гірея — Менглі-Гірей остаточно розгромив золотоординських ханів у 1502 р., висунувши претензію на всю золотоординську спадщину.
Протягом XVI–XVII ст. Крим залишається головним претендентом на цю спадщину. Сагіб-Гірей, в першій половині XVI ст., заволодівши кримським престолом та Казанню і Астраханню, ніби досяг своєї мети. Але взяття Іваном IV Казані у 1552 р. (під час між царства у Криму), поступово змінило геополітичну ситуацію не на користь кримчан. При цьому зауважимо, що дружні зв’язки з Литвою зберігалися впродовж усього періоду незалежного існування Ханату.
Литовську політику використала і повторила Російська імперія. Приєднавши Україну, Москва не могла почуватися впевнено і не лише через сусідство з сильним суперником — Кримом, якому вона сплачувала (до 1710 р.) щорічну данину, але й через ймовірність українсько-кримського союзу. Останній довів свою ефективність ще до Хмельниччини. Так, запорожці під проводом гетьмана Михайла Дорошенка, надаючи в 1628–29 рр. допомогу кримськотатарському війську Мегмеда та Шагін Гіреїв, завдали поразок і турецьким яничарам, і війську Ногайської Орди. А Визвольна війна, як надзвичайно важлива складова Української національної революції середини XVII ст. зі всією очевидністю продемонструвала силу і могутність українсько-кримського союзу. В ході Визвольної війни кримсько-турецька орієнтація бачиться чи не єдиною альтернативою союзу з Московською державою. А потім, це ще в черговий раз проявилось, коли у відповідь на репресії Петра I проти запорожців і знищення у 1710 р. Запорізької Січі, у знак помсти за союз І. Мазепи з Карлом XII, останні піддалися протекції Кримського Ханату. В цьому стані запорозькі козаки знаходились до 1734 р.