Наприкінці XVII сторіччя, як зауважив турецький хроніст і мандрівник Євлія Челебі, українці складали не менш як вісімдесят відсотків населення півострова. Челебі подає і такі важливі дані: Кримський Ханат поділяється на 24 «судових» повіти, а населення на три групи. До першої групи належать повноцінні мусульмани. До другої православні піддані — робітники мусульман (есір), окреслювані як «козаки» — українці. А до третьої раїя — оподатковані піддані різних спільнот (євреї, караїми, вірмени, греки). Мусульманського населення налічувалось 187 000: із них 87 000 належало до військового стану. Населення українського походження складало, згідно проведеного перепису, як стверджує Е. Челебі, 920 000. Число раїя у Криму дорівнювало, за Евлією, 20 000 душ. Що ж до такої величезної кількості невірних (українців), то Челебі резонно зауважує: «...якби — але хай нас Аллах боронить від того — така велика кількість невірних-непокірливих (ак) козаків (і українців) збунтувалися, то вони перевернули б увесь Кримський півострів догори ногами»[20]. Це явище щодо кількості українців в Криму можна розцінювати двояко: можна стверджувати, що Крим «споконвічно наш», як це роблять росіяни. А можна більш уважним поглядом оцінити його і говорити про «кримськотатарський феномен». Адже це промовистий факт, що українці з часом стали кримськими татарами. І асиміляція відбувалася під дією не одного чинника. Але на одному з них (не пересічному) варто наголосити. А саме, коли більшість асимілюється до меншості, то, очевидно, варто говорити про більшу життєву силу меншості. І сьогодні ми повинні говорити про те, що татари протягом століть міцно сиділи на кримській землі, зберігаючи свою самобутність та про глибокий генетичний зв’язок двох народів: українського і кримськотатарського, про порідненість їх.
У XVI — на початку XVII ст. польський королівський уряд всіляко сприяв запорозькому козацтву, аби не допустити татар у свої володіння. У цей період на чолі козацтва стояли перші легендарні гетьмани — борці за християнську віру й рідну землю: Ланцкоронський, Ружинський, Дашкевич, Вишневецький-Байда, М. Дорошенко і Сагайдачний.
Запорозьке козацтво не тільки було надійним захисником українських земель, але й відвойовувало крок за кроком безкраї степи, де раніше жили їх предки. В 1575–1577 рр. козаки пішли на Крим у відповідь на спустошливі набіги На Україну. Нерідко такі походи були переможними. 1589 р. запорожці оволоділи Гезлевом (Євпаторією). Навесні 1616 р. дві тисячі запорожців на чолі з П. Сагайдачним на чайках при виході в Чорне море прийняли бій з турецькою ескадрою під командуванням Алі-паші, який ледве втік. До рук козаків потрапило 15 галер і 100 допоміжних суден. Після цього Сагайдачний повів своє військо до Кафи, яку спалив і визволив велику кількість українських бранців, призначених для продажу. У штурмі Кафи брали участь і 700 донців[21].
Вдалим був морський похід козаків у червні-липні 1621 р. Французький посол де Сезі повідомляв своєму уряду: «Страх, що охопив жителів цього міста (мається на увазі Стамбул — В. Ч.), був такий великий, що неможливо описати»[22]. Дізнавшись про дії козаків, турецький адмірал Халіль-Паша, який стояв зі своєю ескадрою в Кілії, атакував їх. Заманивши турків на мілководдя, козаки потопили 20 кораблів. У битві в гирлі Дунаю турки втратили ще 20 галер.
У 1628 р. запорожці прорвалися через Перекоп, завдали поразки кримсько-татарським військам під проводом Кантеміра під Бахчисараєм і обложили Кафу. Вони відійшли з півострова тільки під тиском чисельного турецького війська. Цю акцію запорожці на чолі з гетьманом М. Дорошенком вчинили, втрутившись у боротьбу за збереження на ханському престолі Шагін-Гірея.
І в пізніші часи українські козаки проривалися до Криму. Так, у 1667 р. вони, здобувши фортецю Перекоп, проникли до півострова. На чолі одного із загонів стояв кошовий отаман Іван Ріг, іншим командував Іван Сірко. Під час цього походу вдалося оволодіти ненависною Кафою і звільнити всіх невільників. Успішним був похід на Крим і в 1679 р.
Нерідко гетьмани очолювали морські походи запорожців проти татар і турків, щоб визволити своїх братів з неволі й покарати ворогів, застерігаючи їх тим самим від набігів на Україну. Особливою сміливістю відзначалися морські походи під проводом гетьманів Дмитра Вишневецького і Петра Сагайдачного, прославлених у думах, піснях і легендах народних. Очолював морські походи і Богдан Хмельницький. Колишній канцелярист Війська Запорозького Самійло Величко писав, що Б. Хмельницький був у великій шані козаків задовго до того, як став гетьманом України. Особливу любов він заслужив за морський похід проти «бусурман» в 1621 році. Козацький літописець пише, що гетьман себе проявив «в оказіях воєнних, особливо на морі Чорному», «не закриваючи свого перед неприятелем ока»[23].
23