Під час морських походів на татар і турків відчували силу козацьких ударів міста Азов, Кафа, Ізмаїл, Акерман, Варна, Сіноп і Трапезунд. Навіть «самому Царгороду давали пороху нюхати».
Гійом Лавассер де-Боплан. відомий французький інженер і географ XVII ст., який у 30-х рр. був запрошений польським королем для консультацій у справі будівництва фортець, деякий час перебував в Україні. Повернувшись до Франції, 1648 р., написав твір про Україну. У ньому описується і те, як козаки здійснюють свої походи через Чорне море, досягаючи Анатолії.
Цей документ викликає особливий інтерес у зв’язку із штучно створеною сьогодні проблемою Чорноморського флоту, надуманим звинуваченням України у привласненні його. Серед аргументів, що поширюються московським телебаченням, пресою, заявах деяких політиків, є й такі: мовляв, українці не мають ніякого відношення до Чорного моря і Криму: Чорне море — це «російське море», «море російської слави» тощо.
Цим панам не зайве нагадати, що Московська держава утворилася, як відомо, у пізніші, ніж Київська Русь, часи на базі Володимиро-Суздальського і суміжних з ним князівств, формуючись у глибині материка, далеко від морських берегів. Київська Русь та її пряма спадкоємниця Україна із Запорозькою Січчю в різні часи мали прямий вихід до Чорного моря або межували з Причорномор’ям. Саме це диктувало нашим пращурам необхідність мати на Чорному морі флот. І вони його мали.
А ось як розповідає про підготовку і проведення морського походу українськими козаками Боплан: «...проводир обирається тільки на час походу. Потім вони відправляються в свою Військову Скарбницю, що являє їх збірний пункт, і тут починають будувати судна майже 60 футів у довжину... Ці судна мають від 10 до 15 весел з кожного боку і йдуть швидше, ніж гребні турецькі галери; кожне судно має також щоглу, на якій піднімають досить поганий парус, яким користуються тільки в добру погоду... Човни мають два стерна — по одному на кожному кінці, бо їх судна, будучи великої довжини, вимагали б надто багато часу для повороту на інший галс... Козаки гребуть, не перестаючи, і за 36 або 40 годин досягають Анатолії». Далі в книзі Боплана описується морський бій: «Якщо козаки зустрінуть по дорозі які-небудь галери або інші судна, вони переслідують їх, атакують і беруть приступом... За даним сигналом козаки з усіх сил налягають на весла, щоб швидше досягти ворожих кораблів, тим часом як половина козаків тримається готовою до бою і тільки чекає абордажу, щоб увірватись на корабель, екіпаж якого буває дуже вражений несподіванкою, бачачи себе атакованим 80 або 100 суднами, з яких валить на корабель маса озброєних людей і в одну мить захоплює його»[24].
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст., за гетьманування Івана Мазепи, на побудову козацької чайки, окрім дерева, витрачалося 13 пудів заліза, 2 бочки смоли, 200 аршин полотна, 20 сажнів линви, 3 пуди клоччя, 195 аршин різних шнурів для підв’язки очерету[25]. Таке морське судно, типу галери, сягало 20 метрів у довжину, 4 метри у ширину, давало 1.5 метра осадки і відзначалося доброю плавучістю, маневреністю і бойовитістю. Згідно з універсалом гетьмана І. Мазепи від 1691 р. виділялися кошти на ремонт і будівництво флоту[26]. Принагідно слід відзначити високу професійність козацького мореплавання. Так, турецькі галери уже в жовтні не з’являлися на Чорному морі, а козаки завдяки своєму професійному рівню не боялися плавати.
Серед документів, наведених у дослідженні Дмитра Наливайка «Козацька християнська республіка», особливий інтерес становить свідчення посла Франції у Стамбулі в 10–20-х рр. XVII ст. Ф. де Гарле барона Сезі. У «Листі до друга» (1620 р.) він захоплено описував морські походи козаків проти Туреччини, їхній спосіб ведення війни на морі й на суші, уміння уникати погоні переважаючих сил ворога під час повернення з походів. Та особливо здивувало барона Сезі те, що запорожці, відчуваючи близькість погоні, заганяли свої човни в комиші, а самі, вирізавши довгі очеретини і дихаючи через них, опускалися на дно і зникали, стаючи непомітними для ворога. Вважаючи козаків окремим народом, він писав, що ці люди «заселяють країну найродючішу в цілому світі». Свою розповідь французький посол завершує такими похвальними словами: «Ці люди впевнено почувають себе на суші, у воді й у повітрі, скрізь уміють дати собі раду і взяти верх у всіх стихіях».