Втім, українці, що почали масово іммігрувати до Сполучених Штатів, суттєво відрізнялися від своїх колоритних попередників. Це були переважно селяни-трударі з малорозвинених західноукраїнських земель — Закарпаття та Лемківщини. Чутки про існування за морем напівміфічної землі, де можна заробити в десять-двадцять разів більше, ніж звичайно, дійшли до лемків та закарпатців від їхніх сусідів — словаків, поляків та угорців. У 1877 р. виникла можливість перевірити ці чутки. Пенсільванська вугільна компанія, зіткнувшися з робітничими страйками, вирішила використати як штрейкбрехерів дешеву робочу силу з найбідніших районів Австро-Угорської імперії. Коли агенти компанії запропонували молодим лемкам і закарпатцям підйомні (з подальшим утриманням цієї суми грошей з їхніх за можливість перевірити ці чутки. Пенсільванська вугільна компанія, зіткнувшися з робітничими страйками, виріши па використати як штрейкбрехерів дешеву робочу силу з найбідніших районів Австро-Угорської імперії. Коли агенти компанії запропонували молодим лемкам і закарпатцям підйомні (з подальшим утриманням цієї суми грошей з їхніх заробітків), знайшлося чимало охочих. А після того як вони повернулися до своїх рідних сіл із добрими новинами (які до того ж поширювали, перебільшуючи, агенти пароплавних компаній) і небаченими досі грошима, виїзд до Америки швидко став набувати масового характеру.
Люди, що в незчисленному потоці емігрантів прибували до Сполучених Штатів, подолавши довгий виснажливий шлях, незабаром усвідомлювали, що в цій країні — країні багатих можливостей — треба працювати не покладаючи рук. Спочатку більшість новоприбулих знаходила роботу на вугільних шахтах і металургійних заводах Пенсільванії, й цей регіон став осереддям перших українських іммігрантів. Інші влаштовувалися на заводах у Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Коннектікуті, Огайо та Іллінойсі.
Попервах було важко: прибульці зіткнулися з чужою землею й незнайомою мовою, вони потрапили у вир міського життя, де їх оточувала усяка машинерія. Напередодні першої світової війни середній заробіток фабричного робітника чи шахтаря становив 1—2 долари за дев’яти-десятигодинний робочий день. Мешкали вони здебільшого у переповнених бараках чи мебльованих кімнатах. Прагнули повернутися додому, як тільки пощастить зібрати кілька сотень доларів, перші іммігранти жили вкрай убого, витрачаючи мізерні кошти на їжу, одяг та ін. Щоправда, багатьох притягала корчма. Українські іммігранти являли собою економічно самостійний та законопослушний прошарок населення: серед них значно меншою, ніж серед інших груп іммігрантів, була кількість людей, що потребували фінансової підтримки від держави (0,04 %), і правопорушників (0,02 %). У цей же час 4 % ірландських, 1,8 % німецьких та 1 % польських іммігрантів були карними злочинцями.
Тимчасовий характер перебування перших українських іммігрантів у Сполучених Штатах безпосередньо відбився на їхньому ставленні до американського суспільства: вони не вивчали англійської мови, мало контактували з американцями, нехтували американським громадянством. Мало хто цікавився американською політикою. Їхні життєві плани залишалися сфокусованими на поверненні додому. Та із зростанням масштабів імміграції й тут сталися певні зміни. Дедалі більше новоприбулих вирішували залишитися у Сполучених Штатах. Зростала еміграція жінок-українок, хоча, наприклад, у 1905 р. вони складали лише 25—30 % загального числа іммігрантів. Вони здебільшого працювали служницями, найчастіше — в українських та польських євреїв. З часом багато з них стали швачками на фабриках. А з утворенням у Сполучених Штатах українських сімей і з приїздом жінок і дітей до своїх чоловіків та батьків почався розквіт українських громад в імміграції.
Щоб обслуговувати їх, найбільш підприємливі з іммігрантів розпочинали власний бізнес як господарі мебльованих кімнат, бакалійних і м’ясних крамниць. Утім, найбільше прибутку давало корчмарство: корчмарі, як правило, були найбагатшими й найвпливовішими членами громад. Однак у цілому українські іммігранти з усіх засобів заробітку віддавали перевагу фізичній праці. Це й не дивно — адже більшість з них не мала ніякої фахової підготовки. Так, у рекордному за масштабами імміграції 1905 р., коли до Сполучених Штатів прибули 14 500 українців, тільки сім із них мали вищу освіту (у тому числі чотири — духовну), 200 були кваліфікованими робітниками чи ремісниками, а решту складали селяни та некваліфіковані робітники. З них лише одиниці зайнялися фермерством — адже воно вимагає тривалих зусиль і великих капіталовкладень. Серед фермерів переважали штундисти (різновид протестантів), які у 1890-х роках прибули зі Східної України й оселилися у Вірджінії та Північній Дакоті.
Дуже важко встановити чисельність українців-іммігрантів, що мешкали у Сполучених Штатах напередодні першої світової війни. На перешкоді стає той факт, що деякі з іммігрантів часто навідувалися на свою стару батьківщину. Чимало українців були малограмотними й не мали виразної національної свідомості, а тому й фіксувалися американськими імміграційними службами як угорці чи австрійці — відповідно до того, звідки вони прибули. Деякі видавали себе за представників споріднених національних груп, наприклад, за словаків. А через те, що традиційною для західних українців була назва «русини», багатьох із них в Америці вважали росіянами. Як би там не було, більшість дослідників схиляється до думки, що у 1914 р. чисельність українців у Сполучених Штатах досягла 250—300 тис. чоловік. Майже половину з них становили закарпатці та лемки, що почали іммігрувати у 1880—1890-х роках; друга половина складалася здебільшого з галичан, масовий виїзд котрих почався наприкінці XIX ст. Загалом українці складали крихітну частку майже 25-мільйонного потоку іммігрантів, які прибули до Сполучених Штатів у 1861—1914 рр.
Іммігрантські інституції та організації. В українському селі центром духовного та суспільного життя завжди була церква. Всі важливі події в житті селянина — хрестини, весілля, похорони й більшість свят — були пов’язані з релігією. Прибувши до Сполучених Штатів, українці болісно відчували відсутність церкви, без якої життя здавалося їм беззмістовним, монотонним. Тож закономірно, що першими формами громадського життя, що виникли в імміграції, були церкви та парафії.
У 1884 р. Іван Волинський, енергійний священик із Галичини, прибув до Пенсільванії, щоби підтримати братів у вірі. Протягом року він збудував у місті Шенандоу першу в Америці українську церкву. За його допомогою були створені також кілька інших парафій у Центральній Пенсільванії. Незабаром до Волинського приєдналися священики з Галичини й пізніше із Закарпаття. Наприкінці XIX — на початку XX ст. розбудова церков та утворення парафій набули в іммігрантських громадах масового характеру. В 1907 р. наявність швидко зростаючої кількості греко-католицьких парафій змусила Ватікан створити греко-католицьку єпархію (діоцезу) у Філадельфії, призначивши першим єпископом галицького ченця Сотера Ординського. До 1913 р. в греко-католицькій діоцезі налічувалося 152 парафії, 154 священики та близько 500 тис. парафіян.
Церкви були не тільки осередком громадського життя, а й ставали ареною гострих конфліктів, що виникали у нових умовах. Для іммігрантів першої хвилі церковна політика була по суті єдиною формою політики, що мала певну вагу в їхніх очах. Зокрема, перед призначенням Ортинського особливо загострилися стосунки між греко-католицькими іммігрантами та римо-католицькою ієрархією, переважно ірландською за походженням. Не розуміючи специфіки греко-католицької обрядовості та згорда ставлячись до вихідців зі Східної Європи, римо-католицькі єпископи значно ускладнювали релігійне життя. Зі свого боку, греко-католицькі парафії часто відмовлялися підпорядкувати свої новозбудовані церкви «іноземним» єпископам. Наслідком цього були судові тяжби, зіткнення парафіян із поліцією, місцеві заворушення та наростання ворожості з обох боків.