Однак найбільший вплив на українців за кордоном мали націоналістичні ідеї, що їх сповідували організації гатунку ОУН. З ініціативи Коновальця прооунівські організації, котрі, як правило, складалися з іммігрантів першої та другої хвиль, виникли в усіх українських громадах на Заході. Зокрема, наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років у Канаді з’явилося Українське національне об’єднання (УНО), в Сполучених Штатах — Організація державного відродження України (ОДВУ). Аналогічні організації виникли в Аргентині та Франції, їхні члени пропагували ультранаціоналізм, виступали проти пригноблення українців польським та радянським урядами, збирали кошти для ОУН. Значна кількість українських громадських лідерів у міжвоєнний період належала до тієї чи іншої націоналістичної організації або симпатизувала їй.
Асиміляція. В той час як численні іммігранти всім серцем уболівали за українську справу, деякі з них ставали дедалі байдужішими до всього українського. Ця тенденція яскраво виявилася у Сполучених Штатах, де існувало чимало асиміляційних чинників. Зазнавши сильного денаціоналізуючого впливу школи, молоді українці, роздратовані постійними чварами у своїх громадах, часто остаточно поривали зі своїм національним корінням. У Канаді, де українці жили у замкнених моноетичних громадах, асиміляційні впливи були не такими відчутними. Та навіть тут національна свідомість в іммігрантів-першопроходців була менш розвинутою, ніж у тих, хто приїхав пізніше. Цілком очевидно: де б не оселялися українці, вплив місцевої культури більшою чи меншою мірою ставав невід’ємною частиною їхнього життя.
Після закінчення другої світової війни на території Німеччини та Австрії перебувало понад 16 млн іноземців — робітників, в’язнів, біженців. Із них близько 2,3 млн були українцями, серед яких переважали «остарбайтери» — хлопці й дівчата з Радянської України, силою відірвані від своїх домівок і приречені на роки тяжкої принизливої праці в Німеччині. Після припинення воєнних дій з Радянського Союзу сюди були виряджені репатріаційні групи з офіцерів та агітаторів, котрі будь-якою ціною повинні були переконати радянських громадян повернутися додому. Протягом процесу репатріації більшість остарбайтерів добровільно чи з примусу повернулися до СРСР. Проте близько 210 тис. українців рішуче відмовилися це зробити. Понад 2,5 млн колишніх жителів Європейської частини СРСР також не повернулися на батьківщину. Ця категорія людей відома як «переміщені особи»(«ПО»).
У 1945 р. для допомоги масам біженців при ООН було створене Агентство допомоги та реабілітації. Через два роки його функції взяла на себе Міжнародна організація допомоги. Метою цих організацій було забезпечення «ПО» їжею та житлом, аж доки вони не знайдуть постійне місце проживання. Біженці, найчастіше згруповані за національністю, розміщалися в «таборах» — школах, армійських бараках, громадських будівлях. Оскільки біженцям дозволялось обирати з-поміж себе керівників, що здійснювали контроль за адміністрацією, а також вирішували культурно-освітні питання, ці табори, розташовані в американській, британській та французькій зонах окупації, часто називали «республіками ПО».
Приблизно дві третини українських біженців жили у таборах, із яких майже 80 були повністю українськими. Решта знайшла собі інший притулок. Кілька великих таборів містилися в окупованій американцями Баварії, зокрема в Мюнхені, Міттенвальді, Регенсбурзі, Берхтесгадені та Аугсбурзі. В кожному з таких таборів мешкало по 2—4 тис. чоловік.
Серед українських «ПО» були різні люди. Меншість, близько 20 %, складали ті, хто став вигнанцем через свої політичні переконання. Це були переважно представники інтелігенції, котрі негативно ставилися до радянського режиму і втекли на Захід перед поверненням Червоної армії. Більшість «ПО» становили робітники, примусово вивезені до Німеччини під час війни. Відмовившись від репатріації, вони також ставали вигнанцями. Майже дві третини «ПО» походили з Галичини й належали до греко-католицької церкви; решта прибула з радянської України й здебільшого сповідувала православ’я. Серед «ПО» були також емігранти 1920-х років, українські студенти, що навчалися в Німеччині, колишні в’язні концтаборів. В Італії перебували майже 10 тис. бійців інтернованої дивізії СС «Галичина». У 1947—1948 рр. кілька сотень солдатів УПА, що з боями пройшли від Карпат до Німеччини, приєдналися до «ПО». Тож у цьому найбільшому скупченні політичних емігрантів з України були представлені всі її регіони, релігії, соціальні верстви, традиції.
На відміну від емігрантів попереднього періоду серед «ПО» було чимало людей із спеціальною освітою: майже 1000 вчителів, 400 інженерів, 350 юристів, 300 лікарів і стільки ж духовних осіб, а також близько 200 вчених. Студентів налічувалося майже 2 тис. Як бачимо, чимала частка західноукраїнської інтелігенції сказала «ні» радянському режимові.
Для багатьох мешканців таборів два-три роки, які вони там провели, стали особливою й навіть цікавою добою їхнього життя. В «республіках ПО» було чимало молодих енергійних освічених людей. Маючи їжу та дах над головою, вони, однак, не могли знайти собі роботу в Німеччині, де панувала економічна розруха. Отож, аби задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям, «ПО» розгорнули бурхливу організаційну, культурно-освітню та політичну діяльність..
Це підтверджують цифри. Незважаючи на обмеженість коштів, українські «ПО» фінансували два вищих учбових заклади університетського типу, майже 40 гімназій та понад 100 початкових шкіл. Було відкрито десятки професійних курсів, засновано 85 парафій, відновлено скаутську організацію «Пласт». Особливо значними масштабами вирізнялась культурна робота. В таборах існувало 35 бібліотек, 41 хор, 13 оркестрів, 33 театральні гуртки, а також три професійні театральні трупи. На їхньому рахунку — постановка 1400 п’єс, проведення 900 концертів, 350 культурно-пам’ятних урочистостей. Тоді ж було видано, хоч і на якісно різному рівні, 230 часописів і 800 книжок, осеред авторів яких були такі видатні літератори, як Тодось Осьмачка, Леонід Мойсендз, Улас Самчуг та Іван Багряний (також відомий як політичний діяч та мислитель).
Однак теплична атмосфера таборів крила в собі й чимало неприємних несподіванок. Змушені жити разом, східні (радянські) та західні українці болісно усвідомили, що їх розділяють значні соціальні, культурні й психологічні бар’єри. Ситуацію ускладнювали протиріччя між католиками та православними. Однак значно серйознішими були конфлікти, що спалахували між представниками різних політичних партій, особливо між бандерівською та мельниківською фракціями ОУН. Прагнучи утвердити свій політичний та ідеологічний контроль над усією еміграцією, багаточисельна бандерівська фракція відзначалася особливою агресивністю та авторитарністю. І хоч бандерівцям не вдалося завоювати симпатії інтелігенції, вони стали досить впливовою силою серед селян та робітників, що складали більшість вигнанців.
Протягом 1947—1951 рр. було здійснене переселення «ПО» на постійні місця проживання. Орієнтована кількість тих, хто переїхав з Німеччини та Австрії до різних країн, така: 80 тис. — до США, 30 тис. — до Канади, 20 тис. — до Австралії, 20 тис. — до Великобританії, 10 тис. — до Бельгії, 10 тис. — до Франції, 7 тис. — до Бразілії, 6 тис. — до Аргентіни. Багато з тих, хто рушив до Великобританії, Франції, Бельгії та Латинської Америки, з часом оселилися у Північній Америці.
Рішення покинути батьківщину було одним із найдраматичніших у житті українців-емігрантів. Його вплив на соціально-економічні, культурні, психологічні та політичні аспекти їхнього буття був глибоким і складним. Однак постає й інше питання: хто зробив правильніший вибір — ті, котрі рушили за кордон, чи ті, котрі залишилися? Оскільки це питання не досліджене емпірично, вдамося до окремих спостережень.
Очевидно, що, принаймні з матеріального боку, ті, хто емігрував, улаштувалися краще, ніж ті, хто цього не зробив. Емігранти також уникли багатьох трагічних подій, що сталися на їхній колишній батьківщині у новітні часи. Їхнім безцінним надбанням стало життя у вільному та відкритому суспільстві. Однак за це довелося заплатити велику ціну: вони пізнали болісну ностальгію, психологічну несумісність, відчуженість, дискримінацію. Для тих, хто на батьківщині займав помітне місце в суспільстві, це, як правило, означало зміни у соціальному статусі, пов’язані з неможливістю знайти роботу за фахом. Та все ж здається, що ті, хто емігрував, у цілому виграли — як і у цілому програло від еміграції українське суспільство. Досить лише поглянути на емігрантську організаційну діяльність, щоб зрозуміти, що Україна втратила найактивніших своїх громадян. А внесок трударів-українців у суспільно-економічне життя тих країн, що надали їм притулок, був, безперечно, позитивним — особливо в Канаді.