Здається, ніхто не відзначив, наскільки своєчасним був прихід у політику такого харизматичного лідера, як Єльцин, наскільки вчасно він був обраний спершу головою Верховної Ради РРФСР (у травні 1990-го), а потім і президентом РРФСР (у червні 1991-го), яка це була величезна історична удача для Росії. Саме удача, везіння — адже все не раз висіло на волосинці. Як кажуть, дорога ложка до обіду. Як могли піти події, якби в Москві до початку розпаду СРСР (а він почався б і без російського сепаратизму) не було легітимного, законно обраного російського президента? Відхід республік сприймався б тоді як відхід не від СРСР, а від Росії, з Росії, сценарій міг вийти гіркий, югославський.
Але Єльцин сам же прискорював процес загального тихого розповзання. Він бачив, що, як тільки Росія скорочує свої внески до союзного бюджету, у дотаційних республік на зразок Таджикістану або Прибалтики зникає останній мотив залишатися в СРСР. Що стосується росіян, вони, природно, вітали ідею, що Росія буде менше віддавати іншим. Політичну і навіть священну тему Єльцин, навмисно чи ні, знизив до грошових взаєморозрахунків. Наприкінці 80-х люди лізли на стіну, коли ставилося питання про доцільність збереження СРСР, тепер вони почали його обговорювати, хоча роздвоєння свідомості тривало ще довго. У нас в Україні, судячи з підсумків референдуму 17 березня 1991 року, більшість людей проголосували одночасно і за Україну, що входить до складу Союзу Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет (80,2%), і за збереження «оновленого» СРСР (70,5%), не усвідомлюючи, що голосують за різні форми державного устрою. До кінця 1991 року вже не тільки еліти республік хотіли утекти від так званого Центру (який і був Росією), але й еліта Росії хотіли утекти від республік. Завдання безкровного розпуску Союзу РСР, яке загалом не мало рішення, було вирішене несподівано геніальним чином, і в цьому полягає одна з головних удач світової історії в XX столітті.
На цю удачу можна дивитися як на випадковість, але в кожної удачі є батько, навіть якщо його не завжди можна виявити. У даному випадку, схоже, виявити його можна. Один дуже обізнаний історик переконав мене, що кривавого сценарію ми всі уникли тому, що майже сімдесят років тому, у 1922 році, голова українського Раднаркому Християн Георгійович Раковський зумів умовити Леніна прийняти таку модель Союзу, куди Росія ввійшла б «разом і нарівні» з іншими республіками.[127] Проект союзу формально рівних республік виник на основі зроблених ще до 1914 року розробок австрійських марксистів про усунення національних протиріч у майбутній соціалістичній Австро-Угорщині. За проектом же Сталіна (і секретаря ЦК КП(б) України Мануїльского!) усі національні республіки, що виникли на уламках Російської імперії, повинні були стати автономіями Росії. Якими наприкінці XX століття могли бути наслідки, показує приклад Чечні...
Дискусія в більшовицькій верхівці 1922 року могла здатися абстрактним теоретизуванням, але час довів, що це не так. Суспільство мовчало під кригою диктатури не тільки на початку двадцятих, але і ще цілих шість десятиліть, аж до середини вісімдесятих (кухонні суперечки не рахуємо), але ідея Раковського, внесена до урочистих державних документів, чекала свого часу. Коли за часів хрущовської відлиги наш Левко Лук’яненко спробував, посилаючись на конституцію СРСР, порушити питання про можливість виходу України із Союзу, його судили за «зраду Батьківщини», присудили до розстрілу.
Сам устрій СРСР був зав’язаний на Комуністичній партії. З розпадом цієї партії розпалася і вся конструкція. Партія ж розпалася, коли вона була відділена від держави, і не ким-небудь, а генеральним секретарем ЦК КПРС Горбачовим у процесі його конституційної реформи. Диктатуру партії ліквідувала, як не дивно, людина, для якої її збереження було питанням подальшого перебування на чолі держави. Причина такого кроку полягала в його сліпоті чи якомусь особистому капризі? Звичайно ж, ні. Генсек скасував цю диктатуру в момент, коли структурна криза комунізму вийшла на поверхню. Відчайдушний захід Горбачова чимось нагадував той спосіб лікування туберкульозу, який практикувався в першій третині XX століття: у хворого видаляли ребро за ребром. Іноді це допомагало. Видалення обручів комуністичної диктатури вже нічому допомогти не могло. Криза комунізму була надто тривалою і занадто далеко зайшла. Ця криза почалася ще в 1953 році і розвивалася у млявоплинному режимі паралельно з поступовим скасуванням системи масового терору.[128]
127
Навіть після утворення СРСР Раковський готовий був іти далі. На дванадцятому з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року він запропонував «забрати від союзних комісаріатів дев’ять десятих їхніх прав і передати їх національним республікам», за що був звинувачений Сталіним у «конфедералізмі» і за три місяці усунутий зі своєї посади в Україні.
128
Дискусійна і не може бути перевірена, але має право на існування така думка: радянська система була абсурдною і не здатною конкурувати з ринковою економікою, але саме вона змогла перемогти німецький фашизм, тому що фашизм, нацизм — це така ж лазерна концентрація ресурсів нації, це теж максимально мобілізаційна система. Така концентрація досягається лише на короткому — два-три десятиліття — відрізку часу, але саме в ці десятиліття з ними, фашизмом і комунізмом, дуже важко боротися демократичним системам. Важко перемогти спортсмена, обгодованого допінгами, але це не означає, що можливе життя на допінгах.