У середині 80-х криза ввійшла в гостру фазу, і радянський комунізм помер, так і не будучи ніким переможений, він прожив весь свій термін і помер від старості, від неможливості годувати і утримувати країну при сформованій структурі виробництва і супутньому політичному устрої — досить згадати споконвіку не маючу рішень продовольчу проблему.
Пам’ятаючи про це, я навряд чи погоджуся з тими, хто стверджує, що саме Єльцин вирішальним чином прискорив кінець комунізму в СРСР. Але і без того заслуги Єльцина перед своєю батьківщиною в доленосні 1989 — 1991 роки величезні. Крім усього іншого, збільшивши заряд антикомунізму в настроях своїх помітно політизованих на той час російських співгромадян, він допоміг уберегти Росію від наступного повернення комуністів до влади. Це повернення, за переконанням багатьох, в умовах вільних виборів було так само неминуче, як прихід ночі після дня. Адже в Росії була відсутня мотивація національного звільнення, що окриляла маси в інших республіках. Російський народ числився «першим серед рівних» і вірив у це. Більшість росіян звикла вважати суспільний устрій, що склався після 1917 року, своїм винаходом, своїм внеском у світовий прогрес. Єльцин дуже багато зробив для перелому цих настроїв, особливо на першому етапі, поки не почали діяти вже зовсім інші мотиви.
Стверджують, що команда Єльцина не прорахувала величезні соціальні втрати перетворень 90-х років. Але подібні «прорахунки» завжди підводять до одного висновку: соціальні втрати неминучі, а тому ніяких перетворень не повинно бути, все варто залишити як є. Більш того, коли все прогнило і падає, прорахувати що-небудь, як у рівнянні з усіма невідомими, просто неможливо. Тепер навіть зовнішньому світу стало зрозуміло, що в Росії, усупереч твердженням лівих, весь час оглядалися саме на можливі соціальні втрати і хворий зуб тягли повільно. При погляді з України все це сприймалося як «шокова терапія» (якою вона не була). Як люди вразливі, ми в результаті протягли і з нашими реформами, втративши більше трьох років.
Виннна, проте, не тільки наша вразливість. Не можна не брати до уваги і такий фактор, як систематичне знекровлювання інтелектуальних ресурсів України. Спершу Сталін 25 років бив по мозках у прямому і переносному значенні, потім Хрущов і Брежнєв, будучи родом з України і добре знаючи місцеві кадри, у масовому порядку перетягували і переманювали розумних людей. Кадровий голод 1991 року сьогодні навіть важко собі уявити. Саме він значною мірою визначив наше запізнення з реформами. Ми втратили неприпустимо багато часу — досить згадати, як ламався наш колгоспний лад. На щастя, в останній «комсомольській генерації» України з’явилися люди, з яких час та події могли ліпити державних діячів.
Восени 1993 року Єльцин зважився на крок відчайдушної відповідальності — розпуск і розгін Верховної Ради. Говорити, що Єльцин міг зробити якось інакше, може лише той, хто спостерігав події по телевізору з прекрасного далека. У будь-якому разі, не з колишнього СРСР і не з колишнього соцтабору. Від спроби реставрації комунізму, що могла б дуже швидко стати утвердженням російського нацизму, Росію відокремлював тоді один крок. Само собою, ця спроба через якийсь час зазнала б краху, але про те, яких би нових втрат це коштувало Росії і, швидше за все, не тільки Росії, страшно навіть подумати. Не сумніваюся, що більшість захисників московського Білого дому були чисті люди, упевнені, що захищають свободу. На жаль, вони помилялися, а рацію мав Єльцин. Напевно, і в Москві коли-небудь з’явиться меморіал жертв жовтня 1993 року — подібний до меморіалу комунарів у Парижі. Сьогодні люди несуть комунарам квіти, не замислюючись над тим, що було б — який був би жах! — протримайся Коммуна не 71 день, а хоча б 71 місяць.
Нелюбов до Єльцина завжди заважала опозиціонерам передбачати його кроки — прямо скажемо, досить логічні. Навіть після виборів до Держдуми 19 грудня 1999 року (в останні 12 днів його правління) опозиція і провідні журналісти нічого не зрозуміли і продовжували повторювати, що Єльцин «влади не віддасть», «піде на третій термін» і навіть «зніме Путіна, злякавшись його популярності». А все чому? Атому, що в Єльцина, бачите, «патологічна жадоба влади». Відкіля вони її взяли? Політик бореться за владу, заради влади виставляє свою кандидатуру на виборах, такі правила гри, але у випадку Єльцина не було абсолютно нічого патологічного. Те, що люди, які писали про Єльцина, постійно потрапляли пальцем у небо і були до нього кричущо несправедливі, дуже розчарувало мене в російській журналістській братії. Я ще не знав, що мені доведеться зіткнутися з подібними речами вдома, в Україні, і відносно себе самого. Але ніщо не змусить мене покуситися на свободу преси. До речі, ми з Єльциним не раз говорили на цю тему, і я добре пам’ятаю його слова: «Доводиться терпіти, Леоніде Даниловичу, доводиться терпіти. Нічого не поробиш. Слухняна преса куди небезпечніше». Говорив він і зовсім прямо: «Менше читай, що про тебе пишуть, і менше слухай!»