Аж до 1991 року Україна підживлювала весь СРСР у своїй знаменитій якості «кадрового резерву». Головним чином, це було підживлення Росії. Йшов, звичайно, і обмін — частково керований, частково стихійний обмін випускниками вузів, але завжди не на нашу користь. Про випускників же шкіл і розмови нема. Прикро велика частина нашої молоді десятиліття за десятиліттям вступала до російських вузів, але по їх закінченні двоє з трьох не поверталися додому. Ми продовжуємо підживлювати Росію навіть сьогодні: там працюють десятки тисяч громадян незалежної України, головним чином будівельників, туди нерідко продовжують їхати наші випускники.
Починаючи з 1991 року загальносоюзний тягар Чорнобиля, а це мільярди доларів, був цілком перекладений на Україну.
Питання про те, чи залишилися за Україною якісь «історичні борги», на цьому можна було б і закрити. Для повноти картини згадаю лише про безумовні зустрічні заборгованості.
Ми погодилися на «нульовий варіант» практично по всіх статтях. Ми смиренно порахували, що така наша плата за мирну і безкровну незалежність. Лише в деяких пунктах, де «нульовий варіант» означає «нуль» тільки для України, ми намагаємося знайти більш гнучке і справедливе рішення. Зокрема, у питанні про закордонну власність колишнього СРСР. Часи середньовічного майорату, коли старший син успадковував все, минули. До того ж, не існувало старшого і молодшого синів. Це був просто поетичний образ — на зразок «спільної колиски» або «радянської людини». Від Російської імперії, а потім від СРСР за рубежем залишилася величезна кількість нерухомості, частина її використовується погано або зовсім не використовується, просто нищиться. За нашими розрахунками, коефіцієнт використання цієї власності дорівнює 50 відсоткам. Деяке взаєморозуміння з Росією в цьому питанні спочатку було. Наші уряди підписали рішення про передачу українській стороні 36 об’єктів закордонної власності, за узгодженням. На жаль, це рішення поки що не виконується. Але немає і причин думати, що воно не буде виконане. Життя — це процес.
Не можна прикласти «нульовий варіант» і до питання про повернення культурних цінностей. Це питання настільки складне — і юридично, і історично, — що я не стану зараз у нього заглиблюватися. Відзначу лише, що добра воля і бажання працювати з нами з російської сторони є. Не маю сумніву, що повернення Україні в 2001 році фресок Михайлівського Золотоверхого собору, вивезених у 30-і роки до Ленінграду — це тільки початок процесу. Європейський і світовий досвід учить, щоправда, що процеси такого роду займають навіть не роки, а десятиліття. Але, як кажуть китайці, навіть дорога в десять тисяч лі починається з першого кроку.
На жаль, актуальніша для нас сьогодні проблема вкладів населення України, 83,4 мільярди радянських карбованців, що зберігалися в Ощадбанку СРСР до 31 грудня 1991 року, тобто до умовної дати кінця юридичного існування СРСР. У процесі ліквідації інститутів союзної держави депозити Ощадбанку УРСР були перераховані в 1992 році на рахунки Ощадного банку СРСР. Неясність механізмів «державного розлучення» привела до такого злого жарту. Багато в чому провина за це лягає на тодішній непрофесіоналізм української сторони. Я дотепер уражений, як можна було не підписати спільного рішення, не розподілити відповідальність. За станом на 21 листопада 1996 року українська держава визнала заборгованість перед власниками цих внесків як свою, визначивши її в розмірі 131 мільярда 960 мільйонів гривень. З цієї фантастичної суми протягом 1997 — 2000 років удалося виплатити всього 260 мільйонів гривень або 0,2%. Ясно, що нам самим цей борг не погасити. У зв’язку з цим одне з доручень, що лежать на нашому уряді — це продовження переговорів з урядом Російської Федерації по врегулюванню проблеми заощадження громадян України до 1992 року.
Після всього сказаного судіть самі, чи є Україна «історичним боржником», чи ні.
Розділ чотирнадцятий. Нові часи
Криза кризі не рівня
Напевно, будь-яка країна і будь-який народ час від часу проходять у своєму розвитку період «нових часів». Довго, іноді багато поколінь, тягнеться «звичайний» час, а потім раптом (насправді, зовсім не раптом) приходить «новий». Новий тому, що насичений великими змінами. Він ніколи не буває простим, особливо для простих людей. У перебільшеній, але незабутній формі це показав Чарлі Чаплін у своєму уславленому фільмі «Нові часи». На мій погляд, найбільш символічний момент у картині той, коли нещасного Чарлі затягує в якийсь величезний механізм. Правда, відповідно до життєстверджуючого задуму, він випав з цього механізму живим, а не розчавленим, проте символ був зрозумілий: можливо, «нові часи» все оновлять, розставлять по місцях і налагодять, однак у процесі — бережися! Занадто легко опинитися між зубцями шестірень.