Але ми не для того запалилися ідеєю незалежності, щоб, одержавши її, все зберегти по-старому. Навіть ті, хто залишився під впливом комуністичних чар і в серпні 1991 року голосували, як їм здавалося, за «незалежність в умовах розвиненого соціалізму», до грудня зрозуміли, що змінювати доведеться дуже багато чого. Україна уявляла з себе у ті місяці величезний дискусійний клуб. Усім хотілося усвідомити наші шляхи в майбутнє, і я не був виключенням. На відміну від «чистих» гуманітаріїв, мені було добре відомо, наскільки складна господарська система сучасного виробництва і як небезпечно ламати щось діюче і працююче. Країна — не будинок, з якого можна тимчасово відселити мешканців, провести капітальний ремонт із переплануванням, а потім заселити їх знову. Тут більше підходило інше порівняння: нам потрібно було на лету переробити дирижабль на літак. Для цього треба було хоча б уявляти устрій того й іншого.
Мені хотілося обміркувати до кінця, нічого не спрощуючи, — як і чому соціалістичний спосіб виробництва, який довго здавався мені досить розумним, забрів у глухий кут. Між іншим, продовжую думати про це до цього дня. Більшовики взяли владу, не маючи чіткого плану, і перші роки постійно імпровізували — скасовували гроші, вводили їх знову, скасовували будь-яку власність і право спадщини, потім скасовували скасування, створювали трести і синдикати, щоб потім їх ліквідувати. Проте, за 10 — 12 років вони прийшли до вельми безвідмовної командно-адміністративної моделі управління, принаймні, у промисловості. Звичайно, це була мобілізаційна модель, найбільш пристосована для оборони, для надзвичайних обставин, для війни. У ринковій, конкурентній економіці незабаром виявлялося, що ця модель рухається по зустрічній смузі. Але в СРСР вона працювала майже 60 років, часом непогано. Я сам був її частиною, і можу завірити, що час між рішенням про створення виробу і його випуском у докомп’ютерну епоху був у нас коротшим, ніж на Заході, при найвищій якості і чудових технічних рішеннях. Іншими словами, система директивного промислового планування і виробництва, створена більшовиками-марксистами, попри всі застереження, несла в собі специфічний, але досить могутній потенціал. Починаючи приблизно з 1930 року їй віддали належне багато хто. Тоді, на тлі всесвітньої кризи (та ще з великої відстані), вона, а з нею і вся радянська система, якийсь час виглядали, мабуть, цілком переконливо. Нещодавно стали відомі сказані в 1935 році слова тодішнього президента США Ф. Рузвельта про те, що «майбутнє належить ідеалу, який буде являти собою щось середнє між капіталізмом США і комунізмом СРСР». Звичайно, якби Рузвельт знав що-небудь про колгоспи і ГУЛАГ, він скорегував би свій вислів, але він не знав. Слова американського президента пояснюються тим враженням, яке на нього справив індустріальний ривок СРСР.
Звичайно, новий час — нові пісні. Сьогодні можна почути, що реанімація радянських підприємств — це порожні витрати капіталу і часу, що радянська промислова модель на загал придатна тільки на злам. Мені зрозуміла логіка тих, хто так говорить і думає, я сам бачив у газетах оголошення типу: «Провадиться набір персоналу для нового готелю. Осіб з досвідом роботи в радянських готелях не приймаємо». Але така аналогія віддзеркалює тільки один бік складного явища. Економіка взагалі загадкова річ. Здавалося б, створена людьми, вона повинна бути добре їм зрозуміла. Але ні, існує, як ми знаємо, безліч економічних теорій, і кожна спростовує інші. Та й гроші начебто б не природне явище, однак про те, як вони діють, теж немає згоди — монетаристи сперечаються з номіналістами, а тих висміюють кейнсіанці і так далі. Центральні банки одних країн зменшують грошову масу, а інші — вважають за необхідне її нарощувати.
Але найголовніше, існує практика, і вона, схоже, живе окремо від теорій. Я бачу, як заводи, що прожили довге життя в умовах неринкового господарства і зав’язані на неринкових суміжників, після періоду адаптації входять у ринок, немов завжди були на ньому. Бачу, як виживають і стають на ноги підприємства, давно приречені експертами. Як у нас вірили експертам, особливо на початку 90-х! З нашого боку дуже природно вірити людям, що приїздять із країн, економіку яких працює більш успішно й ефективно, ніж наша. Але чомусь (я вже говорив про це в розділі «Від УРСР до України») ці люди дружно радили нам відмовитися від найбільш успішного й ефективного з того, що досягнуто нами. Зараз захоплення експертами й аналітиками пройшло. Індійський прем’єр-міністр Морарджі Десаі подарував людству в 70-х роках такий афоризм: «Експерти висловлюють абсолютно об’єктивну думку. Тобто свою особисту». Я б додав: і це ще в кращому випадку.