Якщо вже маргінализація (як і зустрічний процес — демаргінализація) є неминучою ознакою перехідного стану суспільства, розумна влада намагається пом’якшувати наслідки процесу. Правда, саме в такі періоди вона, на превеликий жаль, рідко має у своєму розпорядженні необхідні кошти. І все-таки будь-яка грошова допомога по безробіттю, пільги підприємцям, що створюють нові робочі місця, заохочення перепідготовки робочої сили і Інші такі ж заходи допомагають людям пристосуватися до відновленого життя.
Люди, упевнені, що їм нема чого втрачати, можуть ставати силою зла. Згадаймо, як у 1968 році американські маргінали спалили значну частину столиці США, міста Вашінгтона, цілі квартали Детройта й інших американських міст. Таке могло трапитися лише з однієї причини: ті, що вважають себе (справедливо чи ні) кинутими напризволяще, починають ненавидіти існуюче суспільство, владу і порядки настільки, що готові зламати їх навіть ціною руйнації своєї країни. На якийсь час вони стають байдужими до її цінностей і святинь — якщо не були байдужі до них завжди. На людей спускається якесь осліплення, це типова революційна ситуація. Святе завдання влади — впливати на ситуацію так, щоб не допускати цього.
Будь-яка прискорена модернізація неминуче змінює й усталене розшарування суспільства, перемішуючи його шари. Безглуздо думати, начебто в радянський час розшарування було відсутнє, воно було дуже значним, хоча його і намагалися незграбно маскувати. Але то було звичне розшарування, яке склалося за 70 років. Нове розшарування довго ще буде найсильнішим соціальним подразником.
Підвищена конфліктність суспільства, яке оновлюється, іде на спад, як тільки люди починають відчувати блага цих змін. На початку XX століття з небезпечно великою швидкістю модернізувалися відразу кілька країн. У Росії (до якої тоді входила й Україна) ситуацію різко загострила війна. Число вибитих з колії людей різко виросло, вдесятеро збільшилася злочинність. Учорашнім селянам і робітникам, звиклим до крові, стало здаватися, що втрачати їм нема чого, хай воно все згорить, виправити несправедливий світ може тільки гвинтівка. Події розвивалися різно, але і там, і там незабаром відбувся тоталітарний зрив.
Але загострити ситуацію і навіть пустити країну під укіс, так бувало в історії, можуть також амбіції і безвідповідальність політиків, суспільних діячів, преси. У наші дні майбутнє і України, і Росії не тільки в руках парламентів, урядів, партій, воно багато в чому в руках ЗМІ. Чи під силу їм тягар відповідальності перш за все перед тими мільйонами людей, яких у наших країнах називають «протестним електоратом»? Чи не стали джерелом підвищеної небезпеки автори примхливі, самовдоволені, істеричні, легковажні?
Третя в історії спроба створення незалежної української держави починалася в умовах небувалої суспільної єдності. Напевно, у підручниках про це будуть говорити так: «Новітня історія незалежної України відкривається моментом унікальної загальнонаціональної згоди». Цю згоду відбив всеукраїнський референдум 1991 року. Коли в грудні 2001 року ми разом з Л. М. Кравчуком оглядали Національний музей історії України і торкнулися в розмові теми цього референдуму десятилітньої давнини, мені особливо запам’яталися слова Леоніда Макаровича, що «якби не було референдуму 1 грудня 1991 року, то не було б і незалежності України, тому що цей референдум скасував результати референдуму про збереження СРСР, проведеного в березні 1991 року. Тільки після 1 грудня 1991 року Україну визнав світ».
І дійсно, у тім стані революційного підйому, в якому ми прожили осінь 1991 року, ми постійно забували, що світ спостерігає за тим, що відбувається, без нашої наснаги і навіть з деяким скепсисом: мовляв, якщо цей народ у березні в переважній більшості хотів зберегти СРСР, навряд він рішуче змінить свою думку через вісім з половиною місяців. Звичайно, спостерігачам з боку не було видно, що для нас іноді тиждень дорівнює року, але хід їхніх думок був, узагалі, не позбавлений логіки. Іноді і нас, депутатів, опановував сумнів, особливо коли ми чули: проголосили ж незалежність інші радянські республіки і не стали призначати референдуми, дійшли висновку, що парламентського рішення достатньо, а вам що, більше всіх треба? Не дай Боже, голоси розділяться практично нарівно або більшість виявиться незначною, що тоді?! Не знаю, як у кого, але в мене подібні сумніви були дуже скороминущими. Переконаність, що тільки сам народ має право вирішити свою долю, кожного разу перемагала. 90,32% голосів за незалежність і небувало висока явка — це був результат, якого не чекав майже ніхто. Навіть більшістю найпалкіших прихильників незалежності була вимріяна менша цифра. Я радий, що українським політикам вистачило мужності винести питання про незалежність на референдум. Тепер ніхто і ніколи не зможе заперечити того факту, що вибір зробив сам народ.