Ще раз повторю: у мене немає туги за часом, що пішов, як таким — тільки за роботою і ракетами. Якісь переваги в цьому часі я бачу, але одна невиправна — ми були тоді молодшими. Інші можна скомпенсувати. З цих переваг більше за все хотілося б повернути рівень порядку, який тоді існував. Зрозуміло, порядок був зовсім не такий, як тепер багатьом ввижається — не було гласності, і головні неподобства старанно замовчувалися, але все одно поверхня життя виглядала більш упорядкованою і гречною, ніж сьогодні. В перехідні періоди у влади на всіх рівнях завжди опиняється досить багато людей без найменшого досвіду керування. А це приблизно те ж саме, що посадити за кермо автомобіля людину, яка і хвилини не навчалася ні їзді, ні правилам руху, ні будові машини. За ці роки ми спостерігали це і в Україні, і в Росії, але в Україні більше. У Москві було повно людей, що звикли приймати рішення в умовах реальної державності, вони природним чином перейшли із союзних структур до російських. У Києві такого бути не могло, ми зіткнулися з дефіцитом кадрів набагато вищим за московський.
Мимоволі згадаєш революційні часи. Хто тоді опинився у владі? Люди з нульовим адміністративним досвідом. До революції жоден з них ніколи, ніким і нічим не керував. Ленін до 47 років був кабінетним публіцистом, нескінченно далеким від пролетаріату, інтереси якого він нібито уособлював. Перший верховний головнокомандувач у більшовиків Криленко мав військове звання прапорщика. До речі, у Миколи Васильовича Криленка було аж дві вищих освіти — він скінчив спочатку історико-філологічний, а потім юридичний факультети, але це нічого не міняло: він теж ніколи ніким не керував. Перший нарком з військових і морських справ Дибенко був до 1917 року унтер-офіцером. Ще один організатор Червоної армії, Микала Ілліч Подвойський, син священика (і сам готувався їм стати), а в армії не служив взагалі, до 1917-го року працював у журналі «Вопросы страхования». А хто були Грушевський, Винниченко, Петлюра? Історик, письменник, журналіст. У Симона Васильовича Петлюри був такий досвід керівництва: він працював бухгалтером у московській конторі страхового товариства «Россия» і за сумісництвом редактором російськомовного журналу «Украинская жизнь». Напевно, керував секретарем редакції і друкаркою, якщо вона була, навряд чи кимось ще — журнал був маленький. Єдине виключення — генерал-лейтенант Скоропадський, він командував на момент Лютневої революції 34-м армійським корпусом. Так що в нашому феномені немає нічого принципово нового.
Що ще хочеться поповнити? Поки що можна поповнити (підкреслюю — поки що, хоча часу залишаються все менше) наукові і технологічні втрати. Найнебезпечніше — розгубити кадри, не забезпечити спадкоємності у цей важкий перехідний період. Якщо люди виїхали за кордон і продовжують там працювати за спеціальністю, це півбіди. Вони не втрачають кваліфікації і навіть підвищують її. Багато хто з них повернеться, та ще збагачений чужим досвідом, майже всі так чи інакше зв’язані з колегами на батьківщині. Нещастя — це коли науковці стають «човниками» або, наприклад, менеджерами з продажу локшини швидкого готування. Вони порівняно швидко втрачають професійну придатність.
Але серед тих унікальних фахівців, на яких немає попиту, чимало таких, хто настільки поважає свою майстерність, свою професію, що не може дозволити собі зайнятися чимось більш простим. Вони до останнього не звільняються із своїх інститутів і підприємств, в межах можливого продовжують теми і розробки, які вже не фінансуються або фінансуються погано. Сьогодні багато що тримається на таких ентузіастах, вони навіть у цих умовах умудряються розвивати технології і робити відкриття. Якби це залежало тільки від мене, я б пішов і на позаринкові заходи, аби якимось чином зберегти ці кадри. Лихо в тім, що я не маю у своєму розпорядженні переконливих рецептів, як це зробити, і навіть не знаю, як об’єктивно виявляти таких людей. Тому що поруч з ентузіастами роблять вигляд, що працюють, ті, кому просто нікуди подітися, кого вже нікуди не візьмуть.