У серпні 2000 року Архієрейський собор Російської православної церкви розглядав питання про надання автономії Українській православній церкві Московського патріархату, щоб вона стала автокефальною канонічною, на відміну від «галичанської» — автокефальної, але неканонічної, хоча до неї і схиляється Константинополь. Цього зроблено не було. Церковна Москва продовжує сподіватися на об’єднання всіх українських православних церков у лоні єдиної церкви, якою вважається саме та, про автономію якої я клопотався. У свою чергу, прихильникам Київського патріархату бажано, звичайно, щоб саме їхня церква, за допомогою держави, стала морем, у яке влилися б усі православні ріки України. Проте і кожна з цих рік хотіла б відігравати роль моря. Так що швидше за все їм всім судилося злитися в нове море, утворити море, а не влитися в одну з рік, попередньо домовившись вважати її морем. Хоча процес злиття буде важким.
Впевнений, знаючи моїх читачів, що для багатьох з них буде новиною, якщо я скажу, що тільки з однією з наших православних церков, з «московською», має справу Ватікан. Він ставить на одну дошку «церкву Філарета» і «галичанську» — тобто, не визнає обох, а має справу з однією «московською», тільки з нею дозволяє підтримувати відносини греко-католикам, що підкоряються, нагадаю, Риму, оскільки поки що тільки вона, мовляв, є канонічною. Повага до російського православ’я, яку таким чином демонструє католицизм, прагнення всіляко уникати чвар, суперництва, ухилятися від усього, що могло б викликати дорікання і підозри Москви, показові, я це краще зрозумів під час візиту в Україну Папи Іоана-Павла II.
Доводиться, природно, чути (від москвичів головним чином), що Ватікан хоче перемогти «третій Рим», тобто Російське православ’я своїм миролюбством, заколисати його своєю лагідністю... Адже головне, у чому дорікає Російська православна церква католикам — це прозелітизм, тобто спрямована на вербування пропагандистська діяльність, «переманювання» православних. От цим Ватікан, мовляв, сам уникає займатися, вважаючи, що немає потреби форсувати події, він розраховує, що православні самі поступово підуть з церкви, яка не бажає реформуватися і оновлюватися, звідси його лагідність. Чим би, однак, не пояснювались миролюбство, тактовність, доброзичливість у відносинах, чи то церковних, чи то мирських, державних, — це все ж краще, ніж брутальність і натиск, в усякому разі, на мій смак.
Кримський вузол
Наші «нові часи» — це і конфлікти в Криму, напруга навколо Криму.
В основі національно забарвлених конфліктів, як твердять конфліктологія і спостереження свідків, та певною мірою й учасники, є, звичайно, матеріальна зацікавленість, але не менше, а часто і більше — забобонів, образ, часто надуманих, мстивості. Позначається непоінформованість або (і) неуцтво людей, легковір’я в сполученні з багатою уявою.
До початку 1999 року я не замислювався над тим, як народилася байка про Микиту Хрущова, який начебто з п’яної голови, у приступі щедрості та в зв’язку з трьохсотріччям возз’єднання України з Росією, одним розчерком пера подарував Україні Крим. Мені було достатньо знати, що це одна з тих вигадок, без яких не обходиться громадська думка, коли її сильно зачепить якась серйозна подія. Адже я мав деяке уявлення про те, як такі справи здійснюються в житті, а не в усній народній творчості, знав про радянські управлінські процедури — скільки, наприклад, узгоджень потрібно по набагато більш дрібних питаннях, для чого створюються міжвідомчі та інші комісії, включаються експерти, яку роль грали науково-дослідні установи, як багато в багатьох випадках залежало від точки зору місцевої влади й установ, від низових настроїв, я знав, як важко бувало навіть першій особі держави, навіть такому тирану, як Сталін, «пробити», «проштовхнути» деякі свої рішення, довести до кінця якусь справу, якщо вона не до вподоби бюрократичному апарату. Не випадково вже в наш час стали вживати вислів «політична воля» — щоб зрушилося щось з мертвої точки і не зупинилося перед самим фінішем, потрібна, мовляв, політична воля вищого керівництва, президента насамперед. Мається на увазі, що ти повинен не тільки висловити побажання чи згоду, дати доручення, підписати указ, висунути законопроект, але й особисто простежити за виконанням, кожним етапом, кожною сходинкою, «давити» і «давити», «продавлювати»... А якщо врахувати, що потребують твоєї «політичної волі» не одна-дві справи, а трохи більше, а в добі тільки 24 години, та ще існує «текучка»...