Такими промовами володарі дум у колишніх югославських республіках піднімали своїх читачів, глядачів і слухачів на боротьбу за національні «історичні права» — на війну усіх із усіма, яка тривала десяток років і забрала тисячі людських життів... Так що ніхто — і навіть читач цієї книги — не дочекається від мене участі в суперечці про те, кому ж «насправді» повинен належати Крим: татарам, українцям, росіянам чи, може, грекам, що засновували там колонії ще до нашої ери. Чи караїмам і кримчакам (не плутати їх із кримськими татарами) — їх там дуже мало, але вони найкорінніші... Ця суперечка позбавлена сенсу, тому що для історії немає ніякого «насправді». Цивілізація наших днів не випадково засуджує посилання на «історичні права» того чи іншого народу. З культурно-педагогічної точки зору такі посилання є ознакою затримки в розвитку. Ідея «історичних прав» породжує такі почуття, які сучасна людина, коли вона володіє собою, повинна в собі давити. Деякі ж політики не тільки не давлять цих почуттів у собі, але намагаються заразити ними населення.
Один з них — найвідоміший з високопоставлених російських «борців за Крим» — називає проявом українського «жлобства» нашу відданість територіальній цілісності України. Я кілька разів чув ці його промови і висловлювання, бачив його на екрані. Важко позбавитися від враження, що він перебуває в ці моменти в особливому емоційному стані — у такому, коли навряд чи можна виважено вирішувати питання. Він збуджений, він заводить сам себе. Звичайно, у нього є певний, на його погляд, раціональний розрахунок — це розрахунок на виборців, на «людину з вулиці», на патріотизм нижчого порядку, але розрахунок розрахунком, а «пунктик» теж очевидно є. Кожна така промова, такий вигук — це, схоже, щось на зразок припадку, після якого людині повинно бути вкрай незатишно. Один мій старий товариш, далекий від політичної кухні, якось запитав мене: «От ви з ним зустрічаєтеся час від часу... От були в Москві, їздили з ним по місту. Перед цим він у черговий раз “відбирав” у вас Крим. Ви говорили з ним про це? Запитували його, чому він ніяк не вгамується? В очі йому дивилися?» Мій товариш здивувався, коли я відповів, що ми з цією людиною про Крим взагалі ніколи не говоримо, що немає і бути не може такого пункту в порядку денному наших зустрічей. Крим належить Україні, який тут може бути предмет для обговорення? Але очі він, звичайно, відводить. Він все-таки, мабуть, боїться, що я раптом скажу: «Слухай, чи довго ти ще будеш робити з себе дурня?»
Я не здивуюся, якщо з такими людьми в цьому столітті будуть поводитися все суворіше і суворіше. Адже сепаратизм, судячи з усього, буде залишатися однією з хвороб століття, і роль зовнішнього фактора в цих процесах буде значною, вони можуть розвалити не одну державу. Хоча, до слова сказати, Швейцарія, незважаючи на свій зразковий федералізм, залишиться все-таки Швейцарією, тому що там, крім федералізму, існує досить висока питома вага здорового глузду. Вірніше, крім «конфедералізму». Адже Швейцарія формально конфедерація, а фактично — одне з найбільш згуртованих державних утворень. Що таке окремий альпійський кантон Швейцарії без самої Швейцарії? Гори і пасовиська. І саме так буде він виглядати в очах всього світу, якщо спробує існувати самостійно (хоча, природно, і спроби такої не зробить).
Розмова про те, кому «насправді» повинен належати Крим, недозволена не тільки політику, але і всякій людині, яка хоче, щоб її не вважали дрімучою. Скажу ще раз: я вважаю політично неправильним займатися якимось особливим обгрунтуванням належності Криму навіть Україні. Є конституція країни, є так званий Великий договір з Росією — і все, і крапка. Розмова на цю тему можлива у порядному, так би мовити, товаристві тільки в одному випадку, під одним соусом — у разі аналізу міфу про особливі «історичні права» Росії на Крим. Не спростовувати міф, а досліджувати його. Спростувати будь-який міф неможливо — він може або померти своєю смертю, або бути витиснутим іншим міфом.
Говорячи про те, чому Крим у цьому міфі фігурує не просто як російська земля, а «священна» російська земля, довелося б звернутися до воєнної історії Росії, і тоді виявилося б, що і тут не обійшлося без міфу, у даному випадку — військово-морського, героєм якого виступає Чорноморський флот як носій «російської слави»... Я так сміливо говорю про це, тому що і до справжньої слави, і до міфу про неї мають пряме відношення українці: особовий склад Чорноморського флоту в царські часи набирався в малоросійських губерніях — ближче було везти новобранців. Ще цікавіша своєрідна спроба протиставити російському «кримському» міфу наш, український, міф про такі ж «священні» права України на величезні шматки Росії (Усурійський край, наприклад, Кубань), оскільки вони, мовляв, освоювалися українцями не менше, ніж Крим — росіянами. Я не буду аналізувати ці міфи, це вже зроблено фахівцями. Мотиви завжди і у всіх випадках одні й ті ж самі: самозвеличування і самовиправдання, образа, заздрість. Багато росіян сприйняли розвал Радянського Союзу не зовсім адекватно з демократичної точки зору — не як благо, не як історичну удачу, а як лихо, як поразку, і поразку саме Росії, як ганьбу Росії. Це помилка, це не відповідає дійсності. Росія позбулася від великого тягаря, уникла краху, справжньої поразки — голоду, війни усіх з усіма, Росії пощастило благополучно завершити найважливіший етап своєї історії, тут радіти треба, дякувати Господу, але частина людей кинулася проклинати... та не тільки долю, а вигаданих винуватців, внутрішніх і зовнішніх, і, щоб утішитися, стала згадувати про славу російської зброї, про завоювання і придбання. Не потрапив би під руку Крим — хтось воював би за щось інше: наприклад, теж за підказом Солженіцина, — за Північний Казахстан.