Цікаво, що спроба деяких моїх співвітчизників оформити міфом наші «історичні права» на Усурійський край, Кубань, Стародубщину не вдалася. Цей міф, зауважую, не пішов гуляти, не потягнув українські маси, не став важливою темою розмов за столом. Це, по-перше, тому, я думаю, що ідея української державності не затвердилася ще досить міцно в масовій свідомості, державницький патріотизм ще не піднявся на ту висоту, з якої він уже починає поглядати вдалину, на інші краї (і недоброзичливці це зроблять за нас: «Але, як тільки ідея української державності міцно затвердиться, отоді вже...» і т.д.). По-друге, сама ідея української незалежності споконвічно не мала на увазі збирання земель. Для ідейних батьків нашої незалежності було очевидним, що наша земля в нас під ногами, що її нам вистачить, що нам не треба нічого прирощувати, прихоплювати. Споконвічно малося на увазі все те ж саме: Україна — не Росія.
У відношенні Криму найчастіше ставлять два питання: як українці допустили перетворення своєї звичайної, пересічної Кримської області на Кримську автономну республіку і як все-таки зуміли уникнути кровопролиття потім, коли цю республіку спробували відірвати від України (мало хто пам’ятає, що перший і останній президент Криму, наприклад, надав банку автономії право емісії грошей — випускати їх стільки, скільки захоче, це, я вам скажу, щось крутіше за фальшиві «чеченські авізо», не кажучи вже про інші прояви войовничого сепаратизму і про такі провокації, як убивства, одного за іншим, відомих кримських діячів).
Основні явища і події новітньої кримської історії, всього, що там відбувалося з кінця вісімдесятих років, — це явища і події, можна сказати, стандартні, типові, вони лягають на ті сторінки всесвітньої історії, де описуються революційні часи. Усе вирує, колишні закони вже не діють, а нові ще не з’явилися чи не набрали достатньої сили, люди керуються не правом, а своїми бажаннями і поривами, рахуються не з реальністю, а з утопією, поводяться з таким свідомим чи несвідомим розрахунком, щоб світ опинився перед здійсненним фактом. Це — соціально-політична творчість низів і нових, звичайно недовговічних, верхів. Нерідко це справжня творчість, як Українська Центральна Рада, наприклад, або об’єднання Східної України і Західної (Злука) після краху Російської й Австро-Угорської імперій.
Все почалося 20 січня 1991 року, більш ніж за півроку до проголошення незалежності України. У Криму відбувся референдум про новий статус півострова в Радянському Союзі, точніше, про відновлення довоєнної Кримської автономної радянської соціалістичної республіки. Горбачов помітно силувався ввести цей процес в рамки. Що це за рамки, нагадувати не треба: рамки Радянського Союзу і «соціалізму з людським лицем». Він сподівався на новий Союзний договір. Радянський Союз був створений у примусовому порядку, це уже визнавалося Кремлем, принаймні, Горбачовим, тепер вирішено було залишити колишні рамки, але наповнити їх новим, дійсно демократичним, змістом, зробити так, щоб у союзі знову опинилися всі, але цього разу справді добровільно. У зв’язку з цим Москва вже не могла собі дозволити протистояти таким ініціативам, як кримський референдум, тим більше, що всі розуміли, що насправді мова йде про вихід з Української Радянської Соціалістичної Республіки, а не з Радянського Союзу — нічого, мовляв, страшного. Розгляд підсумків референдуму Верховною Радою України був одним з перших великих обговорень в демократичному дусі. Суперечка була гострою, закінчилася доленосним рішенням: відновити Кримську автономію, але — у складі України.