Один журналіст якось написав, що якби керівництво кадрів ЦК КПРС у 70-і роки перевело Кучму Л. Д. на один з уральських, сибірських чи московських заводів, через двадцять років він (тобто я) цілком міг би опинитися на місці Єльцина, стати президентом Росії, тоді як Єльцин ні за яких обставин не міг би стати президентом України. По відношенню конкретно до мене такий висновок помилковий, але думка журналіста зрозуміла. Він явно мав на увазі ту якість українців, яку я назвав тут високою валентністю.
З юних років захоплюючись книгами з історії, я зовсім не співвідносив її з тією сучасністю, що мене оточувала. Історія була сама по собі, а Чайкіно, Карасі, Костобоброво, Дніпропетровський університет імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, цілинні радгоспи, конструкторське бюро «Південне», завод «Південмаш» і навіть Байконур були самі по собі. Відбувалися якісь події, змінювалися генсеки і футбольні чемпіони, заповнювалися водоймища, але це не було історією. Мене оточував цілком завершений світ під назвою СРСР. До нього входили досить умовні Росія, Україна, Білорусія, Казахстан. «Чудесная советская родина»!
Але з самого дитинства щось часом просвічувало. Я намагався зрозуміти, де точно через костобобрівський яр проходить кордон, щоб стати однією ногою в Україні, а другою в Росії, і мені було прикро, чому межа ніяк не позначена. Пам’ятаю, мене тішила думка, що я перебуваю саме тут — хай і на самому краї української землі, але все-таки в Україні. Думка про кордони продовжувала непокоїти мене аж до закінчення школи, і довгий час я був твердо переконаний, що для дорослих це теж гра: вони домовляються про кордони, щоб не так нудно було жити. Але поруч з цим я не раз уявляв собі, як кордон стає справжнім, Україна відокремлюється від СРСР, стає самостійною, у нас з’являються прикордонники в сірих мундирах і сірих сукняних кепі з прямим козирком (у якому фільмі я угледів таку форму?), а на російському боці всі залишаються в радянській формі. Нехай це була гра, але була ж якась причина, чому в такого свідомого комсомольця виникали подібні марення? Я ніколи не замислювався над причиною цього всерйоз, але химерний образ кордону був чомусь завжди поруч.
Поки пройдеш дев’ять верст шляхом до школи або із школи, які тільки картини (звичайно, книжкового походження) не промайнуть перед тобою! Я часто уявляв собі чубатих козаків Стародубського полку. Їм нікуди було поспішати, їх було троє чи четверо. Спішившись, вони вели коней за вуздечку, смалили люльки, за поясами і з сідельних сумок стирчали довгі кремінні пістолети. Один кінь був зайвий, його покривала килимова попона. Подарунок чи військовий трофей? І це теж було десь поруч.
Бачилися мені і московські люди. Вони були в червоних каптанах, бородаті, здається з алебардами, тепер уже не пам’ятаю, на лискучих, ситих конях, вигляд мали поважний і гордовитий. Вони направлялися до Чернігова проводити там перепис.
На стику 80-х і 90-х, коли, мабуть, кожен відчув, що Україну підхопив і несе потік історії — про це багато хто тоді почав писати і говорити, — мені раптом стало ясно, що насправді світова історія відбувалася завжди, щодня. Однією з головних, хоча і прихованих її пружин у XX столітті були відносини Росії й України. Ні та, ні інша сторона не залишалася нерухомою, і там, і там під товстим шаром льоду відбувалися великі зміни. Навіть у роки, що здаються тепер зовсім млявими, траплялося багато важливого. Тепер зрозуміло, що обидві країни, ще того не підозрюючи, щосили рухалися до 1991 року. Треба було зробити надзвичайно багато, щоб до вирішальної миті все було готове. Певен, що я не був виключенням, певен, що навіть у найглухіші часи мільйонам людей без жодних помітних причин і поза всяким зв’язком з тодішньою дійсністю являвся образ незалежної України. Когось він навіть лякав, але все одно був.
Читаючи різні прогнози, я не перестаю дивуватися тому, як легко оракули поводяться із словами «завжди» і «ніколи». У них на очах цілий світ на схід від Одера повністю змінився за якихось 10 — 12 років, життя сотень мільйонів людей стало зовсім іншим, але оракулів це нічому не навчило, вони як і раніше позбавлені уяви і продовжують повторювати: «країна Y відтепер назавжди залишиться відсталою», «країна Z ніколи не досягне європейських стандартів». Мені смішні ці камлання. Я з упевненістю дивлюся в майбутнє України.