Незважаючи на відсутність єдності в нашому суспільстві, ми зуміли порвати з минулим, із системою тоталітарного соціалізму, безповоротньо демонтувавши його основні підвалини. У суперечках, політичній боротьбі і важких компромісах ми створили нову державну систему, наше життя визначається конституцією, що відповідає найвищим демократичним і ліберальним зразкам. Ми остаточно визначилися зі своїм майбутнім. Це ринкова економіка і європейський шлях розвитку, вірність України загальнолюдським цінностям, ідеалам волі і гарантованої демократії. Сумнівів щодо історичного і цивілізаційного вибору України ні в кого не повинно бути.
Україна зуміла перебороти тривалу економічну кризу, що почалася за часів демонтажу радянської системи. З десяти років незалежності ця криза мучила нас майже вісім. Але вона ж і загартувала нас. Неможливо навчитися плавати, не занурившись у воду. Ми навчалися життю в умовах ринкової економіки як навчаються плаванню, ми пройшли це навчання і не потонули. Ми навіть відчули смак, і це тільки початок.
Не можу утриматись від одного нагадування: до моменту, коли я був обраний президентом вперше, річна інфляція дорівнювала 10 700 (десятьом тисячам семистам) відсоткам, ВВП упав за 1994 рік на 25% , а замість грошей ходили папірці під назвою купони. Сім наступних років принесли такий результат: сьогодні більше половини нашого валового продукту виробляється приватним сектором, в економіці країни спостерігається стійкий ріст, економісти починають горювати через те, що гривня надто зміцнюється. Зайве зміцнення гривні — це, звичайно, теж проблема, але про такі проблеми сім-вісім років тому я не міг мріяти навіть у солодких снах.[132]
І все це незважаючи на те, що після розпаду СРСР Україна опинилася у надто невигіднім становищі! 40% наших потужностей — це було виробництво комплектуючих для союзного військово-промислового комплексу. Сьогодні на них майже нема попиту, причому, як я бачу, дехто відчуває гостре бажання, щоб ці потужності розвалилися зовсім. Наша спільна з Росією помилка із самого початку полягала в тому, що конверсією треба було займатися разом, разом продавати військову техніку. Теми високих технологій я вже торкався вище, там теж все дуже і дуже непросто. Неймовірно болісний удар по нашій економіці наніс Чорнобиль. Збитковою є, і довго ще буде залишатися збитковою вугільна галузь. А металургія! Будучи директором «Південмашу», я поїздив по всіх наших металургійних заводах, це важко навіть описати. Ми за роки незалежності зробили в цій галузі, мабуть, не менше, ніж було зроблено за всі роки радянської влади. Зараз металургія добрячою мірою годує нас.
Прошу взяти до уваги, що всі ці роки наш парламент, з яким я, загалом, завжди намагався і намагаюсь шукати спільну мову, знаходився в глухій опозиції реформам. При тому це була не права опозиція, призначення якої — протистояти комунізму, як кажуть, у великому та малому. Українська трагедія полягає у тому, що в нас фактично не було справжньої правої опозиції. Всі грають в популізм. Об’єднання в єдиний табір залишків колись вагомої, ніяк не лівої, політичної сили Народний Рух України з лівими — комуністами та соціалістами — не випадковість. Далася взнаки відсутність на правому фланзі принципової політичної сили, яка врівноважувала б «червоні» настрої.
Україна посіла важливе місце в системі міжнародних і, перш за все, європейських відносин. Ми мали, скажу м’яко, проблеми з нашими сусідами — з Росією, Польщею і Румунією, і нам вдалося полагодити ці проблеми цивілізованим шляхом. Не стомлююся нагадувати, який важкий шлях відновлення взаємної довіри на державному рівні ми пройшли з Росією. Але ми його пройшли, ми підписали «Великий договір», вирішили проблеми Чорноморського флоту. Українська сторона діяла абсолютно коректно, всебічно враховуючи інтереси Росії. Що ж до дрібних чвар, вони неминучі, це природний процес притирання. Хто їх згадає через 50 років?[133]
Не збулося жодне з песимістичних (і злостивих) пророцтв, нестачі яких ми не відчували всі десять минулих років. Україна кожен раз виявлялася стійкішою, мудрішою, твердішою, ніж побоювалися її друзі і сподівалися недруги. І це теж одна з красномовних оцінок пройденого нами шляху.
Капітальний ремонт
Те, що стан справ в Україні поступово поліпшується — об’єктивний факт, хоча багато політиків сприймають (чи роблять вигляд, що сприймають) цей факт скептично. Дуже важливо, що зміни на краще в нас не «зав’язані», як у Росії, на експорт енергоносіїв. У нашому випадку ми в набагато більш чистому вигляді маємо справу із цілющим впливом ринкової економіки як такої — я вже говорив про це в розділі «Від УРСР до України». Але і ті, хто визнає поліпшення наших показників важливим досягненням, нерідко досадують на те, що шлях до нього був занадто довгим. Часто можна почути слова про втрачені вісім (варіанти: «сім», «дев’ять») років. Мені ці роки не здаються втраченими, без них позитивний перелом був би неможливий. Протягом цих років у нашій економіці йшли природні процеси пошуку більш життєздатних форм, самоорганізації на нових основах, притирання і припасування. Звичайно, у теорії цей шлях міг би бути більш коротким. Я і сам вважаю, що він був довгуватим. Але іноді мене бере сумнів, чи так вже все однозначно погано. Спробую пояснити цю думку.
Зміни в Україні були занадто вже радикальні, для звикання і пристосування до них потрібен був значний час. Зараз зворотним зором бачиш, що в радянську епоху більшість людей у нас жили в якомусь неприродному режимі. Деякі взагалі все життя спали, впевнені, що не сплять. Ситуація, коли від людини мало що залежить, коли коло її можливостей гранично звужене, не виховує дійсно самостійних характерів.
Стаючи дорослішим, ти повинен, на жаль, неминуче пройти через важкі етапи, особливо на початку. Злі язики називали їх «шоком без терапії», що, звичайно, не зовсім справедливо. Але у вчорашніх радянських людей вистачило мудрості правильно оцінити події і не поставити знак рівності між демократією і ринком з одного боку і дорожнечею, інфляцією, затримкою пенсій і зарплат — з іншого. На вільних і демократичних виборах Україна відкинула повернення до минулого.
Взагалі становлення демократії — видовисько не для людей із слабкими нервами. Як викривали, як паплюжили своє суспільство щирі і чесні американські письменники і публіцисти на початку минулого століття! Вони вважали його безнадійним. Звичайно, вони згущували фарби, але їхня критика не пройшла даремно. Головне, обговорення було відкритим, і це урок для всіх молодих демократій. Етап становлення треба пройти, його неможливо перестрибнути.
Сьогодні, після одинадцяти років української незалежності, загальна думка така, що життя стало цікавішим. Це чиста правда, але крапку на цьому не поставиш. Життя стало цікавішим для бадьорих, заповзятих, бідових, повних сил, тих, хто не боїться життя і так далі. Але ж не всі такі. Є працівники кризових підприємств. Є люди сором’язливі, не надто активні, які важко адаптуються, не дуже здорові, готові задовольнятися малим і навіть зовсім малим — аби не робити різких рухів, аби не вийти за рамки звичного. І, нарешті, є просто літні і старі. Всякі є люди, і всі мають право на життя. Я не сприймаю такого соціального дарвінізму: нехай виживають найсильніші.
Мені пишуть люди з різних кінців України. Я бачу, що найгостріші проблеми — не у великих містах. У маленькому містечку або селищі людина може бути й обдарованою від природи, і моторною, і навіть легкою на підйом, але все це раптом виявляється непотрібним. Працював, наприклад, чоловік на місцевому єдиному на все і вся підприємстві, і дружина десь працювала, і їм вистачало. Але от підприємство розвалилося, дружина одержує копійки. Ризикнути зірватися з місця він не може, тому що зв’язаний — діти-школярі, старі, будинок. Ніяка нова робота не світить, до підприємництва треба мати талант, а він, кажуть, є у 4 — 5% населення. У великих містах є вибір, маса можливостей, у селах же і селищах вибору майже немає. Ціла низка наших нових законів — про інвестиційний режим, про технопарки, так чи інакше, прямо чи принагідно, але повинні допомогти цим людям.