Домовленості, до яких ми прийшли з російським президентом Путіним під час зустрічі в Харкові 14 грудня 2001 року (зокрема, по літаку XXI століття Ан-70 — я дуже уболіваю за цим проектом), хочу сподіватися, відчутно підсилять кооперацію такого роду, причому не тільки в сфері ВПК.
Я постійно стежу за успіхами запорізького заводу «Мотор-Січ», зокрема, за його співробітництвом з російськими компаніями. «Мотор-Січ» здійснює перший в Україні проект ліцензійного виробництва продукції подвійного призначення — створення і випуск в Україні нового вертольоту Ка-226 розробки російської фірми «Камов». Ще в 1997 році вона уклала з таганрозьким АНТК імені Берієва довгостроковий контракт на постачання двигунів Д-436 для біпланів-амфібій Бе-200. Це багатоцільові машини з комерційним навантаженням 8 тонн і дальністю польоту 1,1 тисячі кілометрів, їх роблять у протипожежному, вантажнопасажирському і пасажирському варіантах в Іркутському авіаційно-промисловому об’єднанні. Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк України бере участь у СП «Бетаір», створеному під таганрозький проект літака-амфібії, здатного за одну заправку палива скинути 360 тон води на палаючий ліс. На черзі чудовий літак Бе-132МК: усі ті ж «Мотор-Січ», таганрозький АНТК, іркутське АПО і петербурзький завод імені Клімова домовилися спільно розробити «регіональний літак» для вантажнопасажирських перевезень на відстань до 1500 кілометрів.
Перераховувати можна досить довго, але все рівно на тлі взаємодії радянських часів нинішні обсяги поки що досить скромні. Довгим буває і процес прийняття рішень. Візьмемо один з останніх приклад. Бе-132МК — літак, потрібний на ринку. Півтори тисячі кілометрів — ідеальна дальність для сполучення всередині основних європейських країн, включаючи Україну, і між сусідніми державами. Не можна сказати, що ця ніша не заповнена, але цей літак, за всіма своїми показниками, буде мати попит. Я довго чекав, коли ж наші запорізькі моторобудівельники домовляться з російською стороною робити новий літак, чекав, відслідковував ситуацію, а потім забув, відволікся на інші справи, і тоді на мій стіл лягло повідомлення, що контракт підписаний. (Помічено, що нетерпляче очікувана подія відбудеться тоді, коли про неї забудеш: якщо на чайник дивитися невідступно, він не закипить ніколи.) Але контракт підписаний поки не на випуск літак, а на розробку бізнес-плану і ТЕО проекту, проведення маркетингу. Згадую радянські часи. Ми на «Південмаші» просто одержували вказівку про випуск відповідного виробу, і крапка — які там маркетинги, що за бізнес-плани? Абсолютно так само вирішувалася доля і суто цивільної продукції.
Я зараз розмірковую вголос: зрозуміло, що такий спосіб прийняття господарських рішень неефективний і міг мати вигляд ефективного тільки не стикаючись з конкуренцією на ринках. Я з цим не сперечаюсь, але прошу звернути увагу: СРСР вдавалося успішно підтримувати паритет зі Сполученими Штатами, яким цей паритет обходився, до того ж, разів у десять дорожче.
Звичайно, Америка платила своїм людям зовсім інші, в багато разів щедріші зарплати — такі, якими вони повинні бути по справедливості, тоді як у нас платили «на виживання». Але в перерахунку на витрачену грошову одиницю розрив був не такий разючий, адже і продуктивність праці в американців була значно вищою. Тим цікавіше, чому Радянському Союзу його паритет обходився дешевше. Чи не говорить цей факт про те, що радянська промислова модель містила в собі щось, гідне пильного, я б сказав, наукового вивчення? Може, це «щось» сумісне з ринковою економікою, може, воно ще скаже своє слово? Але для цього треба зрозуміти його суть і, зрозумівши, зберегти.
«Нові часи» породили не тільки сумну проблему зайвих фахівців. Усе частіше заявляє про себе і нестача кадрів. У швидко зростаючій харчовій промисловості зараз великий дефіцит інженерів, технологів, завідувачів цехами. Їх розшукують по всій Україні, і це той випадок, коли старі радянські кадри цілком влаштовують роботодавців. Часом їх не хвилюють навіть витрати на рішення квартирного питання. До речі, ще недавно приватний сектор рідко брав на роботу людей старших за 40 років і практично ніколи — старших за 50.
Великі підприємства сходу України організують свої філії в Києві і містах центральної частини країни, що також збільшує попит на робочу силу У Києві рівень зареєстрованого безробіття знизився сьогодні до 0,7%. Безупинно росте попит на будівельників. У кадрових агентствах на одну заявку по бізнес-персоналу приходиться 10 заявок на будівельні спеціальності. Зараз у Києві більше 70% будівельників — приїжджі, причому левина їх частка — мешканці західних областей України.
Київські газети рясніють оголошеннями про пошук головного бухгалтера, хоча і безробітних серед людей цієї професії предостатньо. У 2000 році 4,4% працездатного населення України були на обліку в центрах по працевлаштуванню, і ще зовсім недавно експерти пророкували швидкий ріст цього показника до рівня 6 — 8%. Насправді ж він знизився до 3,7% (це 1073,3 тис. людей) на 1 вересня 2001 року. В Україні набагато вище «приховане» безробіття — це коли працівники держпідприємств продовжують рахуватися в штаті, фактично вже давно будучи безробітними. Таких працівників зараз активно звільняють (і вони звільняються самі) по всій країні. Однак мало хто з них реєструється як безробітний. Люди в основному пристосувалися до нових умов і до звільнення були готові. «Приховане» безробіття, яке в 2000 році охоплювало приблизно третину населення в трудовому віці, за короткий час знизилося до однієї чверті.
Звичайно, залишається проблема шахтарів. У вугільній галузі було зайнято біля півмільйона людей. Галузь тримається в основному за рахунок державних субсидій і багато шахт прийдеться закривати. Але куди подітися шахтарям? Держава не може зробити вигляд, що це їх особиста справа. Такі проблеми не вирішуються за допомогою єдиних ліків, ліків повинно бути багато. Одним з них є цілеспрямоване залучення інвестицій до регіону, де багато вільної і непогано освіченої робочої сили, дешева нерухомість і така земля, що посади голоблю — виросте віз. Я дуже здивуюсь, якщо неабияка частина цих інвестицій не прийде з Росії. Побоювання, що людей у шахтарських регіонах надто важко переучувати, що вони вкрай негативно ставляться до підприємців, зовсім необгрунтовані.
Не треба, щоправда, думати, що зараз люди у безвихідній ситуації підуть працювати на будь-яке виробництво, негативний досвід уже є. Народ став більш мобільним, розбірливим і, як кажуть, «ушлим». Політика створення нових робочих місць повинна бути дуже і дуже осмисленою. Необхідно мати гарний соціологічний зір, заздалегідь бачити тих, кому призначені робочі місця.
Цікаво, що «нові часи», всупереч деяким прогнозам, виявили повну подібність українського і російського соціумів за дуже важливим параметром. Як виявилося в ході тестування, жителям як України, так і Росії притаманна стихійна, але при цьому досить помітна прихильність до ліберальних цінностей. Опитані відповідали на питання начебто зовсім про інше й у більшості навіть не знали таких слів, адже в радянській школі їх не учили ліберальним поняттям, але зміст їх відповідей сумнівів не залишає.
Характерно, що й за пострадянських часів нашим людям до найпростіших речей доводиться доходити власним розумом — як дітям у ханжеських родинах до таємниць дітородіння. Запитайте в будь-якого ліберала: для чого потрібна приватна власність, чим вона краще суспільної, соціалістичної? Швидше за все (перевірено!), підуть розумні і тонкі міркування на цю тему, але мало шансів почути необхідну і достатню відповідь: «приватна власність — основа свободи особи, гарантія розкриття її здібностей і вільного вибору». Можна додати, що лише при дотриманні прав власності формується творче соціальне середовище, так званий середній клас. Я тлумачу соціологічні дані так: владні структури як України, так і Росії повинні допомагати реалізації того, до чого наші країни внутрішньо вже явно готові.
Чомусь у нашої публіки склалася думка, начебто добрий інвестор — це закордонний інвестор. А дехто взагалі вирішив, що інвестор і іноземець — синоніми. Але це зовсім не так, і якби за інших однакових умов мені довелося вибирати між нашим і закордонним інвестором, я скоріше вибрав би нашого. Ми з ним, принаймні, говоримо на одній мові. Хоча не це головне. Головне — щоб українські гроші не пливли за кордон, а вкладалися в самій Україні, працювали на її розвиток, на її благо.