«Мы давно не говорим — “украинские националисты”, мы говорим только “бандеровцы”, и это слово стало у нас настолько ругательным, что никто и не думает разбираться в сути. (Еще говорим — “бандиты” по тому усвоенному нами правилу, что все в мире, кто убивает за нас — “партизаны”, а все, кто убивает нас — “бандиты”, начиная с тамбовских крестьян 1921 года.) А суть та, что хотя когда-то, в Киевский период, мы составляли единый народ, но с тех пор его разорвало, и веками шли врозь и вкось наши жизни, привычки, языки. Так называемое “воссоединение” было очень трудной, хотя может быть и искренней чьей-то политикой вернуться к прежнему братству. Но плохо потратили мы три века с тех пор. Не было в России таких деятелей, кто б задумался, как свести народ на украинцев и русских, как сгладить рубец между ними. (А если б не было рубца, так не стали бы весной 1917 года образовываться украинские комитеты и Рада потом.) <...> Едва только пали немцы перед Антантой (что не могло иметь влияния на принципы нашего отношения к Украине!), за ними пал и гетман, а наших силёнок оказалось побольше, чем у Петлюры (вот еще ругательство: “петлюровцы”. А это были украинские горожане и крестьяне, которые хотели устроиться жить без нас) — мы сейчас же перешли признанную нами границу и навязали единокровным братьям свою власть... Правда, еще 15 — 20 лет потом мы усиленно и даже с нажимом играли на украинской мове и внушали братьям, что они совершенно независимы и могут от нас отделиться, когда угодно. Но как только они захотели это сделать в конце войны, мы объявили их “бандеровцами”, стали ловить, пытать, казнить и отправлять в лагеря. (А “бандеровцы”, как и “петлюровцы”, это всё те же украинцы, которые не хотят чужой власти. Узнав, что Гитлер не несёт им обещанной свободы, они и против Гитлера воевали всю войну, но мы об этом молчим, это так же невыгодно нам, как Варшавское восстание 1944 г.) Почему нас так раздражает украинский национализм, желание наших братьев говорить и детей воспитывать, и вывески писать на своей мове? Даже Михаил Булгаков (в “Белой гвардии”) поддался здесь неверному чувству. Раз уж мы не слились до конца, раз уж мы разные в чем-то (довольно того, что это ощущают они, меньшие!) — очень горько! но раз уж это так? раз упущено время и больше всего упущено в 30-е и 40-е годы, обострено-то больше всего не при царе, а после царя! — почему нас так раздражает их желание отделиться? Нам жалко одесских пляжей? черкасских фруктов?»
З роками Солженіцин змінив багато своїх думок, і в пізніших його творах ми, на жаль, без зусиль знайшли все і навіть більше того, чого не знайшлося в «Архипелаге ГУЛАГ».
Ми, виявляється, спокусилися на ленінський «отравленный подарок: радостно приняли фальшивые ленинские границы Украины (и даже с крымским приданым от самодура Хрущева)» і тим самим стали «на ложный имперский путь». В іншій статті: «Хрущёв внезапно проявил сохранённый с комсомольской молодости большевицко-интернациональный накал... Именно он вдруг издумал сумасбродный “подарок” Крыма — тот соблазн, который чёрт подсовывает, чтобы совратить душу, в данном случае — государственное сознание Украины». Відхід Севастополя до України письменник називає «государственным воровством» з нашого боку. Він немов забув, як американці умовляли нас не відновляти наше історичне життя, і таврує їх за те, що вони упокорилися, коли ми до них не прислухалися. «Вашингтон дарит Севастополь Украине, а мы молчим», — виголошує Солженіцин догану своєму народу.
Такими промовами володарі дум у колишніх югославських республіках піднімали своїх читачів, глядачів і слухачів на боротьбу за національні «історичні права» — на війну усіх із усіма, яка тривала десяток років і забрала тисячі людських життів... Так що ніхто — і навіть читач цієї книги — не дочекається від мене участі в суперечці про те, кому ж «насправді» повинен належати Крим: татарам, українцям, росіянам чи, може, грекам, що засновували там колонії ще до нашої ери. Чи караїмам і кримчакам (не плутати їх із кримськими татарами) — їх там дуже мало, але вони найкорінніші... Ця суперечка позбавлена сенсу, тому що для історії немає ніякого «насправді». Цивілізація наших днів не випадково засуджує посилання на «історичні права» того чи іншого народу. З культурно-педагогічної точки зору такі посилання є ознакою затримки в розвитку. Ідея «історичних прав» породжує такі почуття, які сучасна людина, коли вона володіє собою, повинна в собі давити. Деякі ж політики не тільки не давлять цих почуттів у собі, але намагаються заразити ними населення.
Один з них — найвідоміший з високопоставлених російських «борців за Крим» — називає проявом українського «жлобства» нашу відданість територіальній цілісності України. Я кілька разів чув ці його промови і висловлювання, бачив його на екрані. Важко позбавитися від враження, що він перебуває в ці моменти в особливому емоційному стані — у такому, коли навряд чи можна виважено вирішувати питання. Він збуджений, він заводить сам себе. Звичайно, у нього є певний, на його погляд, раціональний розрахунок — це розрахунок на виборців, на «людину з вулиці», на патріотизм нижчого порядку, але розрахунок розрахунком, а «пунктик» теж очевидно є. Кожна така промова, такий вигук — це, схоже, щось на зразок припадку, після якого людині повинно бути вкрай незатишно. Один мій старий товариш, далекий від політичної кухні, якось запитав мене: «От ви з ним зустрічаєтеся час від часу... От були в Москві, їздили з ним по місту. Перед цим він у черговий раз “відбирав” у вас Крим. Ви говорили з ним про це? Запитували його, чому він ніяк не вгамується? В очі йому дивилися?» Мій товариш здивувався, коли я відповів, що ми з цією людиною про Крим взагалі ніколи не говоримо, що немає і бути не може такого пункту в порядку денному наших зустрічей. Крим належить Україні, який тут може бути предмет для обговорення? Але очі він, звичайно, відводить. Він все-таки, мабуть, боїться, що я раптом скажу: «Слухай, чи довго ти ще будеш робити з себе дурня?»
Я не здивуюся, якщо з такими людьми в цьому столітті будуть поводитися все суворіше і суворіше. Адже сепаратизм, судячи з усього, буде залишатися однією з хвороб століття, і роль зовнішнього фактора в цих процесах буде значною, вони можуть розвалити не одну державу. Хоча, до слова сказати, Швейцарія, незважаючи на свій зразковий федералізм, залишиться все-таки Швейцарією, тому що там, крім федералізму, існує досить висока питома вага здорового глузду. Вірніше, крім «конфедералізму». Адже Швейцарія формально конфедерація, а фактично — одне з найбільш згуртованих державних утворень. Що таке окремий альпійський кантон Швейцарії без самої Швейцарії? Гори і пасовиська. І саме так буде він виглядати в очах всього світу, якщо спробує існувати самостійно (хоча, природно, і спроби такої не зробить).
Розмова про те, кому «насправді» повинен належати Крим, недозволена не тільки політику, але і всякій людині, яка хоче, щоб її не вважали дрімучою. Скажу ще раз: я вважаю політично неправильним займатися якимось особливим обгрунтуванням належності Криму навіть Україні. Є конституція країни, є так званий Великий договір з Росією — і все, і крапка. Розмова на цю тему можлива у порядному, так би мовити, товаристві тільки в одному випадку, під одним соусом — у разі аналізу міфу про особливі «історичні права» Росії на Крим. Не спростовувати міф, а досліджувати його. Спростувати будь-який міф неможливо — він може або померти своєю смертю, або бути витиснутим іншим міфом.
Говорячи про те, чому Крим у цьому міфі фігурує не просто як російська земля, а «священна» російська земля, довелося б звернутися до воєнної історії Росії, і тоді виявилося б, що і тут не обійшлося без міфу, у даному випадку — військово-морського, героєм якого виступає Чорноморський флот як носій «російської слави»... Я так сміливо говорю про це, тому що і до справжньої слави, і до міфу про неї мають пряме відношення українці: особовий склад Чорноморського флоту в царські часи набирався в малоросійських губерніях — ближче було везти новобранців. Ще цікавіша своєрідна спроба протиставити російському «кримському» міфу наш, український, міф про такі ж «священні» права України на величезні шматки Росії (Усурійський край, наприклад, Кубань), оскільки вони, мовляв, освоювалися українцями не менше, ніж Крим — росіянами. Я не буду аналізувати ці міфи, це вже зроблено фахівцями. Мотиви завжди і у всіх випадках одні й ті ж самі: самозвеличування і самовиправдання, образа, заздрість. Багато росіян сприйняли розвал Радянського Союзу не зовсім адекватно з демократичної точки зору — не як благо, не як історичну удачу, а як лихо, як поразку, і поразку саме Росії, як ганьбу Росії. Це помилка, це не відповідає дійсності. Росія позбулася від великого тягаря, уникла краху, справжньої поразки — голоду, війни усіх з усіма, Росії пощастило благополучно завершити найважливіший етап своєї історії, тут радіти треба, дякувати Господу, але частина людей кинулася проклинати... та не тільки долю, а вигаданих винуватців, внутрішніх і зовнішніх, і, щоб утішитися, стала згадувати про славу російської зброї, про завоювання і придбання. Не потрапив би під руку Крим — хтось воював би за щось інше: наприклад, теж за підказом Солженіцина, — за Північний Казахстан.