Так, наше Дашавське газове родовище було виснажене, причому частина газу пішла до Москви і Мінська, а інша — до Києва і областей України. Але точно так само були виснажені Саратовське й інші газові родовища в самій Росії. Потреби України в газі були скомпенсовані за рахунок нових великих російських родовищ, при цьому розцінки за газ для наших господарських і комунальних об’єктів були ті самі, що й у сусідніх російських областях.
Так, кількість замкнутих виробничих циклів в Україні була відносно невеликою — завдяки системі загальносоюзного поділу праці. Але точно так само безліч російських виробничих циклів не були замкнені усередині Росії — їхні зв’язки знаходилися у Вірменії, Білорусії, Узбекистані, Україні, Литві. Так працює і світова економіка. На «Південмаші» ми випускали кінцеву продукцію, але це не означає, що ми там робили все від початку і до кінця, таке просто неможливо.
24
Українсько-канадський історик Орест Субтельний (його книга «Історія України» у 90-і роки кілька разів виходила в Києві і по-українськи, і по-російськи) пише, що до кінця XVII ст. все населення України [включаючи Волинь, Галичину, Закарпаття і Буковину — Л. К.] складало близько 4 млн. людей. Територія Лівобережжя була освоєна незадовго до повстання 1648 року і до часу самого повстання залишалася малонаселеною. До 1700 року населення Лівобережжя складало вже 1,2 млн людей. Завдяки збереженню в цьому регіоні незалежної і добре організованої системи козацького управління і масовому припливу біженців із Правобережжя, сюди фактично перемістився центр політичного і культурного життя України, — зазначає Субтельний.
25
Гетьманщина, пише О. Субтельний, «давала українцям більше самоврядування, ніж вони коли-небудь мали, з часів Галицько-Волинського князівства... Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московські, а потім і петербурзькі царі не тільки контролювали її зовнішні зв’язки, але і постійно втручалися у внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально-економічна політика — усе це створювалося, здійснювалося і підтримувалося самими українцями. Самоврядування сприяло появі нової української дворянської еліти. Нове дворянство було віддане своїм традиціям і пишалося ними. Навіть на заході Гетьманщини представники козацької старшини, делеговані до імперської законодавчої комісії, були щиро переконані у перевазі своїх законів і звичаїв над всіма іншими — і з цих позицій відкрито відкинули катерининські реформи. Значення Гетьманщини як історичного прецеденту українського самоврядування воістину важко переоцінити... Гетьманщину не тільки не забули — пам’ять про неї допомогла почати нову еру в українській історії. Багато українських інтелігентів, що формували національну самосвідомість на початку XX століття, вийшли саме з нащадків козацької старшини. Гетьманщина — ключовий компонент історії України, її національний міф, важливий історичний приклад, що надихає і сучасних українців на зміцнення своєї державності».
26
Не тільки для сірійського араба Москва того часу була непростим місцем. Кілька століть практично ізольованого буття виробили в росіян досить важкий характер. Свідчення іноземців пори Олексія Михайловича відрізняються мало. Дипломат Адольф Лізек писав, що російський простий народ «у справах торгових хитрий і спритний, нехтує все іноземне, а усе своє вважає чудовим». Шотландець Патрик Гордон, який провів на російській службі 38 років, бачив росіян гордовитими, зарозумілими і такими, що «цінували себе вище за всіх народів». Дослівно тієї ж думки австрійський посол барон Августин Мейєрберг, що називає росіян «зарозумілими від природи» і такими, хто ставить себе «у будь-якому сенсі вище усіх на землі». Уже згаданий Павло Алеппський пише: «Торгівля московітів деспотична, торгівля ситих людей, тому що не вимагає витрат, не стягуються з них ні податі, ні будь-які інші побори... Говорять вони мало, як франки. Один єврей (що прийняв християнство), який був перекладачем при лікарях царя, говорив нам, що євреї перевершують усі народи хитрістю і спритністю, але що московіти і їх перевершують». Ніхто не пише про російську широту і відкритість, як прийнято писати сьогодні.
27
Більше інших авторів можна вірити Юрію Крижаничу, хорвату і католику, що прожив у Росії часів Олексія Михайловича 17 років і побачив її від західних кордонів до Тобольська. Він засуджує марнотратність російського простолюдина: «Люди навіть найнижчого прошарку підбивають соболями цілі шапки і цілі шуби... а що можна вигадати безглуздіше того, що навіть чорні люди та селяни носять сорочки, гаптовані золотом та перлами?» Порівнянням Крижанича, який об’їхав усю Європу, можна вірити: «На Русі, Божою милістю, всі люди, як найбідніші, так і найбагатші, споживають житній хліб, і рибу, і м’ясо. Так що селянам і бідним умільцям живеться на Русі вельми ліпше, аніж у багатьох місцях Грецької, Іспанської та інших подібних теренів; у котрих де м’ясо, а де риба надто дорогі, а дрова продаються на вагу, і люди, що мешкають у цих теплих країнах, узимку потерпають від морозу більше, ніж страждають мешканці Русі. Адже там сплять у холодних житлах без печей та без вогню, а тут живуть в опалених хатах... Хоч у багатих країнах заможніші люди живуть зручніше та пишіше, ніж на Русі, одначе за всіх тих обставин селяни та злиденні міщани, що проживають на умільстві, живуть на Русі значно ліпше та пристойніше, ніж у тих багатющих країнах. В жодному королівстві прості чорні люди не живуть так добре».
28
Цілих 12 років, від Азовських походів Петра І до української кампанії Карла XII, близьким сподвижником російського імператора був не хто інший, як гетьман Іван Мазепа. Якби не Мазепа і козаки Якова Лизогуба, Росія навряд чи вже в 1696-му році затвердилася б на Азовському морі. Козацькі полковники жартували: «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі». Вже в 1674 — 1690 років Патріархом Московським і всея Русі був Іоаким, вихованець Києво-Могилянської колегії. Багато українців були поставлені митрополитами за петровських часів.
29
Царі відпускали гроші і на Києво-Могилянську академію. Якщо в 1685 році в ній навчалося близько 240 чоловік, то в 1715-му — -1100, а в 1801-му — уже 1780. Значна частина її випускників також не залишалася вдома, вони роз’їжджалися по всій імперії.
30
Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Стефан Прибилович, Феофіл Кролик, Гедеон Вишневський, Інокентій Кульчицький, Гаврило Бужинський, Іван Томилович, Іван Козлович, Георгій Щербацький, Володимир Каліграф (Крижанівський, друг нашого великого мандрівного філософа Сковороди), Софроній Мегалевич, Порфирій Крайський...
31
Згадуючи Разумовського, іноді кажуть, що в XVIII столітті українці, мовляв, не були справжніми діючими особами на політичній сцені Російської імперії, обмежуючись ролями царедворців-коханців, придворних бандуристів, спритних шукачів вигод і пригод. Це не так. Скажімо, дуже впливовою особою був духівник Єлізавети Петрівни і Катерини II українець Федір Дубянський. До того, як стати імператрицею, Катерина, якій загрожувала висилка за кордон, не раз користувалася його заступництвом. Навпаки, митрополит Арсеній Мацеєвич, родом волинянин, був непримиренним і безстрашним ворогом імператриці. Він не визнавав прав Катерини на престол і його не злякали каземати Ревельскої фортеці. Мало хто знає, що в молоді роки Мацеєвич ще й брав участь у дослідженнях Камчатки і гирла Обі. А хіба був «шукачем пригод» відважний поручник Василь Мирович, який сплатив головою за те, що намагався скинути Катерину і звести на престол шлісельбургського в’язня Івана Антоновича?