81
До слова сказати, вони чудово писали. Коли їх читаєш, неможливо відірватися. Шкода, що сучасні історики так не можуть. Я маю на увазі роботи Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Михайла Максимовича, Володимира Антоновича, Аполлона Скальковського, Олександра Лазаревського, Ореста Левицького, Олександри Єфименко, Івана Лучицького, Дмитра Багалія, Дмитра Яворницького (Еварницького). Їх історичні праці — наш національний скарб. Їх можна і потрібно перекладати на українську (у мене на полиці стоять два прекрасно виданих томи «Історії запорізьких козаків» Яворницького в українському перекладі), але треба пам’ятати, що корифеї нашої історичної науки, у дусі своїх знаменитих європейських колег Томаса Маколєя, Іполита Тена й інших, ставилися до своїх текстів як до літературних творів, а літературні твори краще читати на тій мові, на якій вони написані.
82
Величезний обсяг робіт і джерел з української історії, надрукованих російською мовою такими виданнями, як «Киевская старина», «Архив Юго-Западной России», «Акты Юго-Запалной России», «Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца», «Записки Одесскою общества любителей истории и древностей», «Чтения в Обществе истории и древностей русских», «Русский архив», «Русская старина» і ще безліч інших. Це воістину наше дорогоцінне надбання, саме там фундамент наших уявлень про колишню Україну
83
Це півтора десятки видатних діячів науки, що були більш чи менш далекими родичами: дослідник Донбасу (і міністр народної освіти Російської імперії), зоолог і ембріолог, дослідник Африки, палеонтолог, соціолог, дослідник продуктивних сил Росії, правознавець, учений-ветеринар, педагог, хімік, біолог (засновник морської біологічної станції в Севастополі), психіатр, музикознавець і математик, історик. До того ж, дружина одного з них, палеонтолога Володимира Онопрійовича Ковалєвського, Софія Ковалєвська, була першою жінкою-математиком. П’ятеро з цієї плеяди були академіками Російської Академії наук. Усі вони зв’язані з Україною сімейними узами, більшість родом з Харківщини, деякі — випускники Харківського університету.
84
Після Вернадського обов’язки президента ВУАН недовго виконував історик Микола Прокопович Василенко. 27 березня 1922 року на цю посаду було обрано історика Ореста Івановича Левицького, одного з кращих фахівців з епохи Визвольної війни, на жаль, він помер у травні того ж року. Через скороминущість термінів Василенка і Левицького не завжди навіть згадують серед президентів Української Академії.
85
Українцем по матері був Нєкрасов, українські корені були і в А. К. Толстого, і в Достоєвського, і в Чехова. Олександр Блок був нащадком Григорія Сковороди (вони й обличчями схожі).
86
Такий принцип, територіальний, усюди є загальноприйнятим. От, наприклад, академік Володимир Андрійович Стєклов, прикраса світової математики. Росіянин і нижегородець, він скінчив Харківський університет (у 1887 році) і був вихованцем харківської математичної школи Ляпунова, іншого великого математика. Головне, що створив Стєклов у математиці, він зробив до 1906 року — року, коли він залишив Харків заради Петербурга. Отже, ми маємо право пишатися ним як українським ученим. Інший приклад: чудовий зцілитель Володимир Петрович Філатов, офтальмолог і хірург, що врятував зір величезного числа людей. Не має значення, що він родом росіянин і пензяк. Досить того, що з 1911-го року і до кінця життя він працював в Одесі. Це робить його українським лікарем, так прийнято визначати належність учених в усьому світі.
87
Уродженець Диканьки князь Віктор Павлович Кочубей, права рука двох імператорів (Олександра І і Миколи І) і правнук легендарного Василя Кочубея, страченого Мазепою, говорив у 1828 році прохачам з малоросійських губерній наступне: «Хоть я по рождению и хохол [не тільки по батьку; його мати була уроджена Безбородько], но более русский, чем кто другой — и по моим принципам, и по моему положению, и по моим привычкам. Моє звание и занимаємый мною пост [Кочубей був у той час головою Кабінету міністрів і головою Державної ради] ставят меня выше мелких соображений; я смотрю на дела ваших губерний с точки зрения общих интересов нашей страны. Микроскопические виды — не мое дело».
Кочубей, як бачимо, хоча б визнає, що «хохол» і росіянин — не одне і те ж, тоді як багато хто з його земляків категорично відкидали і це.
88
У Києві жила академічна родина Кистяковських. Олександр Федорович Кистяковський (народився в 1833 році, вмер у 1885) був не тільки відомим криміналістом, засновником Київського юридичного товариства, але і «виявляв найсильніші українські симпатії»: брав участь у журналі «Основа», видав пам’ятку українського законодавства часів Гетьманщини «Права, по которым судится малороссийский народ».
Його старший син, Володимир, був великим фізико-хіміком, жив у Петербурзі, потім у Москві, став академіком, шановним радянським ученим: очолював інститут, одержав два ордени Леніна (залишаючись безпартійним) і помер у віці 87 років, у 1952 році. Ніякого «українського виміру», як зараз висловлюються, у його житті не видно. Інший син Олександра Федоровича, Богдан, був юристом і соціологом, членом кадетської партії й учасником знаменитої збірки «Віхи». Починаючи з 1890-го року в Україні він бував рідко, але в 1917 році переселився до Києва, взяв участь у створенні Українсько? Академії наук, однак передчасно, у травні 1920 року помер, не доживши до 52 років. Богдан завжди пам’ятав, що він українець, і в 1915 році навіть повністю розійшовся з лідером кадетської партії Петром Струве на грунті різних поглядів на українське питання.
Молодший син, Ігор, став відомим адвокатом, одним із кращих «цивілістів» Росії, автором багатьох праць, жив у Москві. Але і його покликала Україна: у 1918 році він уже міністр внутрішніх справ у Скоропадського, а пізніше емігрував до Югославії. (Винниченко зображує Ігоря Кистяковського «нахабним негідником», таємним прихильником «єдиної і неподільної», підступним ворогом української державності, але Винниченко взагалі мало для кого знайшов добре слово; ми тут у це вникати не будемо.)
І, нарешті, син Богдана Кистяковского, Георгій. Він був ровесником століття, брав участь у Громадянській війні, але не в одній з українських, а в білій армії. У 1920 році евакуювався з Криму до Туреччини, учився в Німеччині і СІЛА, став великим ученим. Він був розроблювачем вибухового механізму для атомних бомб, спеціальним радником з науки президентів США, віце-президентом Національної Академії наук США в 1965 — 1969 роках, автором книги «Вчений у Білому домі».
Отож, для російських довідкових видань «Кистяковський А. Ф. — російський юрист», «Кистяковський Б. А. — російський публіцист». А що тут скажеш? Все, що залишилося після них — книги, статті, судові промови — усі російською мовою. Далі, «Кистяковський В. А. — радянський [природно!] фізико-хімік» і навіть «Г. Б. Кистяковський — російський учений-емігрант». Останній потрапив і до енциклопедії «Російське зарубіжжя», хоча вченим став уже за кордоном і ні з російською, ні з радянською наукою ніяк не був зв’язаний. Костянтин Дмитрович Ушинський, основоположник наукової педагогіки в Росії, родом був з новгород-сіверських дворян, помер в Одесі, похований у Києві. Він прожив всього 46 років, але зробив винятково багато. Зібрання його творів видані в 11 томах, та ще випущено чотири томи «Архіву Ушинського». Чи має право Україна називати його своїм, пишатися його спадщиною? Правду сказати, він був типовим великодержавником, але багато з розроблених ним принципів створювалися немов би спеціально для нас. Так, визнаючи бажаність використання досягнень інших народів. Ушинський наполягав, що воно «виявляється нешкідливим тільки тоді, коли основи суспільної освіти твердо покладені самим народом». Лисянський — російський кругосвітній мореплавець. Пржевальський — російський дослідник Внутрішньої Азії і Тибету. Федченко — російський натураліст, дослідник Тянь-Шаню і Паміру. У родині Пржевальських розповідали, що їхнє прізвище українського походження, але зазнало, як і багато інших українських прізвищ, полонізації в шістнадцятому столітті. Зарудний — російський орнітолог і мандрівник. Миклухо-Маклай (правнук козака Миклухи, героя узяття Очакова) — російський антрополог і мандрівник, дослідник Нової Гвінеї, Булатович — російський дослідник Ефіопії. Остроградський — російський математик. Малєвич, творець «Чорного квадрату», один з найдорожчих у світі художників — російський авангардист. Родченко — російський художник, один з піонерів дизайну. І так далі, без кінця-краю.