Такий підхід до проблеми був енергійно підтриманий М. Дашкевичем, автором критичних щодо "Нарису…" Антоновича "Заміток по історії Литовсько-Руської держави". Він провів цей принцип далі, виділивши в складі оповіді чотири окремі сюжети (зіткнення Гедиміна з князем луцьким; війна з князем володимирським; захоплення Овруча та Житомира; підкорення Києва і решти Київської землі), в основі яких, на його думку, лежали вповні реальні події. Обстоюючи цю теорію, дослідник, однак, мусив визнати, що приєднання Волині до Литви відбулося тільки через двадцять років після описаних літописцем походів Гедиміна на князів Володимира Володимирського і Льва Луцького; тож він зосередився, головно, на київській частині літописної оповіді, намагаючись підкріпити її вірогідність даними так званого Межигірського (або Києво-Печерського) рукопису – пізнього, XVIII ст., копіарія творів історичного змісту, знаного в сучасній науці під назвою "Збірник Іллі Кощаківського". Вчений відзначив наявність у ньому датованого 1333 р. запису про поразку, завдану Гедиміном київському князю Станіславу, а також кількох коротких звісток про завоювання першим Києва у 1340 або 1341 р., на підставі яких науковець відсунув дату гаданого опанування литовцями Києва, вважаючи, що воно "не могло відбутися в 1320–1321 рр., але легко могло здійснитися після 1332 р.". Однак дослідникові не вдалося переконливо довести самостійність цих згадок, на основі яких була нібито складена оповідь білорусько-литовських літописів. Уже М. Грушевський показав, що інформація Межигірського збірника про Гедимінів похід на Київську землю була запозичена не з "давнішого манускрипту", як вважав М. Дашкевич, а з "Хроніки" М. Стрийковського, версія котрого є похідною від версії білорусько-литовських літописів, які й становлять "єдине першоджерело з цього питання". При цьому оповідання, яке вони містять, "таке баламутне, повне таких сміливих фантазій і стоїть так одиноко, не знаходячи підтвердження в інших джерелах, що робити який-небудь ужиток чи з цілого оповідання, чи з його деталей для характеристики політичних відносин XIV в. – річ дуже небезпечна". /52/
Підсумовуючи дискусію, що розгорнулася навколо цього питання наприкінці XIX – на початку XX ст., слід відзначити, що позиція В. Антоновича знайшла підтримку в таких дослідників, як Р. Зотов, Ф. Леонтович, О. Пресняков; показово, що і сам В. Антонович, врахувавши деякі критичні зауваження М. Дашкевича при перевиданні свого "Нарису…" в 1885 р., не вніс коректив до трактування даної проблеми. Точка зору його опонента знайшла прихильників в особі М. Владимирського-Буданова, М. Максимейка, М. Любавського, які вважали, що оповідання про завоювання Гедиміном Київщини "містить чимало хронологічних та інших недоладностей, однак при цьому навряд чи може бути повністю відкинутим", позаяк "у ньому, безперечно, залишається зерно історичної істини".
Крапку в цій полеміці поставив П. Клепатський. У своїй фундаментальній праці, присвяченій Київщині XIV–XVI ст., він проаналізував усі аргументи "за" і "проти" можливості її інкорпорації Литвою за Гедимінових часів і дійшов висновку, що "оповідання широкого литовсько-руського літопису про завоювання Києва за Гедиміна, не відоме нам з інших, більш ранніх джерел, має проти себе безліч заперечень, давно вже висунутих і досі ніким не спростованих", вважаючи полеміку цим вичерпаною.
Однак минуло кілька років – і гору взяла саме тенденція до визнання ймовірності Гедимінового походу на Київ. Поштовхом до цього стала публікація "Уривків В. Бенешевича з історії руської церкви XIV ст." – коротких нотаток грецькою мовою, віднесених М. Присьолковим до канцелярії митрополита Феогноста (1328–1353 рр.). У коментарі до публікації дослідник ототожнив згаданого в "Уривках…" Федора – "брата Гедиміна" – з князем Федором Київським, відомим за літописною оповіддю 1331 р., що й було розцінене у фаховій літературі як доказ литовської супрематії над Києвом у 30-х рр. XIV ст.
Однак, оцінюючи дані "Уривків…", потрібно зважити на гіпотетичність запропонованої М. Фасмером кон'єктури "Гедимін", якій, зокрема, суперечить те, що при цьому імені (як і при імені Федора) немає князівського титулу. Та й визнання історичності Гедимінового брата Федора саме по собі ще не може бути підставою для його ототожнення з князем Федором Київським, а відтак і доказом історичності Гедимінового походу на Київ, на користь якого не свідчить жодне вірогідне джерело. Проте цей факт не міг би залишитися не поміченим сучасниками, адже, навіть втративши реальне політичне значення, Київ і далі побутував у суспільній свідомості як "головне місто усієї Русі" (1380 р., послання патріарха Нила), "мати и глава всєм градовом /53/ руским" (1419 р., "Ходіння" до Царгорода диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), "глава усіх руських земель" (1427 р., лист великого князя литовського Вітовта), "славный вєликий град Києв, матєрь градовом" (1483 р., Волинський короткий, чи Київський скорочений, літопис).
Марними здаються також спроби підкріпити уявлення про історичність Гедимінового походу на Київщину посиланням на дані ревізії Канева 1552 р. У матеріалах цієї ревізії зафіксовано, що місцеві жителі обстоювали свої права на розташовані на Лівобережжі "уходи" (промислові угіддя), покликаючись на те, що "князь вєликий литовский Гєдимин, завоєвавши над морєм Кафу (сучасна Феодосія) и вєсь Пєрєкоп, и чєркасы пятигорскоє (черкесів Кавказького П'ятигір'я – авт.) и привєдши черкасов часть з княгинєю их, посадил их на Снєпородє (Сліпороді, притоці Сули – авт.), а инших на Днєпрє, гдє тєпєрь чєркасы сидять, а снєпородцєв посадил на Днєпрє ж, у Канєвє; и сидячи снєпородцє на Днєпрє, у Канєвє, прєдся отчизны свои по рєчкам иным сєвирским (тут: лівобережним – авт.) уходити нє пєрєстали".
Впадає в око, що дана оповідь, згідно з якою князь Гедимін вільно порядкував на території Київщини (або, принаймні, в районі трьох київських "пригородків", котрі, за версією білорусько-литовських літописів, визнали владу Литви після того, як Гедиміном був опанований Київ[22]), свідчить на користь історичності виправи цього князя на Південну Русь. Тож не дивно, що "реабілітація" Гедимінової легенди в науковій літературі останнього часу зумовила також зростання довіри до цього переказу, хоч серед фахівців давно усталилася думка, що "подробиці канівського оповідання вповні легендарні" (М. Грушевський) і, власне, "це тільки старовинна легенда, де бракує історичних фактів" (О. Андріяшев), або, точніше, "промислова легенда" місцевого походження, яка мала довести, що "от початку Чєркасов и Канєва уходы по всим тым (тут: лівобережним – авт.) рєкам вольны были канєвцам"; у такий спосіб вони чинили опір наступові замкової адміністрації на свої "отчизныє" права, апелюючи до часів Гедиміна – фактичного фундатора Литовської держави.
Безперечно, на формування цієї легенди справила вплив двозначність етноніму "чєркасы", на яку в XVI ст. вказав у своїх "Записках" австрійський дипломат С. Герберштейн, підкресливши, що "черкаси, які живуть по Борисфену (Дніпру – авт.)", відрізняються від тих, котрі "живуть у горах Понта (на Північно-Західному Кавказі – авт.)". Не виключено, що в цій легенді маємо далекий відгук походів /54/ у південні степи онука Гедиміна, Вітовта, хоч залишається тільки гадати, чи народна пам'ять, по багатьох роках, замінила ім'я Вітовта Гедиміновим (це здається малоймовірним), чи мала місце свідома "архаїзація" подій, цілком зрозуміла при намаганні довести одвічність своїх прав на лівобережні "уходи".