Таким чином, паралельне існування у Південній Русі урядів "старця" й отамана, у регіонах, ідентичних за своїми соціально-економічними характеристиками, можна пояснити їхнім політичним відчуженням за татарських часів. Це добре простежується на матеріалах Київської землі, де умовний кордон між територіями, на яких у XV–XVI ст. місцеве самоврядування перебувало під контролем "старців" (повіти Мозирський і Любецький) та отаманів (повіти Овруцький і Чорнобильський[28]), поза всяким сумнівом, відбивав уповні реальний політичний кордон другої половини XIII – першої половини XIV ст.[29] Тож невипадково литовські князі вільно порядкували в Мозирі та Любечі, де вони перебували поза політичним контролем Орди. На решті ж українських територій вони мали зважати на її зверхність аж до кінця XIV ст., коли ярликом Тохтамиша землі Південно-Західної Русі були /62/ "відступлені" великим литовським князям. Відомо, що це не звільнило правлячі кола Литви від необхідності відкупатися від татар регулярними "упоминками"; а на межі XV–XVI ст. Олександр Казимирович, намагаючись поновити союз із Кримським ханством, навіть погоджувався на фактичне відновлення татарського "виходу", обіцяючи Менглі-Гірею "с своих людєй и с князьских, и с паньских, и с боярских в зємли Києвской и в Волынской, и в Подольской (Сіверщина на той час уже відійшла до Москви – авт.) с каждого чєловєка головы… по три дєньги дати в каждый год". Це зайвий раз унаочнює, якою живою була в тогочасній свідомості пам'ять про залежність Південно-Західної Русі від татарських ханів.[30]
Саме визнання цієї залежності дозволило Ольгерду в найстисліший термін досягти вражаючого успіху – опанувати всю Середню Наддніпрянщину; успіх цей є тим більш показовим, що на інших напрямках його зовнішньополітичної активності реальні здобутки були набагато скромніші: тільки смоленські князі знову мусили визнати зверхність Литви; боротьба ж за політичні впливи в Новгороді, Пскові та Твері була, в підсумку, програна Москві.
Це змушує пригадати характеристику, яку дав Ольгерду один із руських літописців: відзначивши, що той "многи зємли и страны повоєва, и грады, и княжєния поимал за сєбя, и удєржа власть вєлию, и умножись княжєниє єго пачє всєх", він вбачав розгадку цього феномену в тому, що володар Литви "нє столько силою, єлико мудростью воєвашє".
Тим часом сучасні дослідники, пояснюючи цей історичний парадокс, вказують на вміле використання правителями ВКЛ у своїх інтересах "тенденцій до подолання феодальної роздробленості і політичного об'єднання, що дедалі більше визначали наприкінці XIII – в першій половині XIV ст. розвиток східнослов'янського суспільства, а також його прагнення до ліквідації залежності від Золотої Орди". При цьому голослівними залишаються твердження про наявність у XIV ст. в Південній Русі проявів "тенденції до об'єднання земель на основі загальноруської політичної програми" чи то "ідеї загальноруської єдності", що її (тенденції) реалізація була ускладнена утвердженням влади Литви – хоча самі литовські князі нібито керувалися "запозиченою у феодальних кіл давньоруських земель політич- /63/ ною програмою відновлення колишньої єдності Русі" (Ф. Шабульдо).[31]
Незрозумілим залишається те, до яких саме часів апелювали у своєму прагненні до єдності згадані кола, якщо вже в XII–XIII ст. зверхність київського князя над руськими землями була по суті номінальною (це, до речі, пояснює ту легкість, з якою розклалася Давньоруська держава після монгольського нашестя); подальші ж часи характеризувалися поглибленням регіонального партикуляризму, адміністративно-правовим відчуженням окремих земель, внаслідок чого в свідомості їхніх мешканців "поземельна" приналежність подекуди навіть превалювала над усвідомленням етноконфесійної "руськості". Подолання цієї окремішності було справою набагато пізніших часів, тож годі навіть сподіватися на "прагнення широких верств населення цих земель" у XIV ст. "об'єднатися навколо загальноруського центру" – Москви.
Не менш проблематичним є й узвичаєне нині трактування русько-татарських взаємин, які осмислюються лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Тим часом протягом другої половини XIII–XIV ст. вироблялися й певні форми співіснування двох етносів. Уже йшлося про існування зон, де тюрко-слов'янські контакти відзначалися особливою інтенсивністю завдяки наявності тут стаціонарних контингентів татарського населення; такі контактні зони були локалізовані Ф. Петрунем на підставі ярликів XV–XVI ст., виданих кримськими ханами великим литовським князям.
Особливу увагу дослідник звернув на ту докладність, з якою в ярликах описано Путивльщину. Про важливе місце цього регіону в політичних взаєминах того часу свідчить і вимога Менглі-Гірея "вдєлити" йому путивльську данину, висунута до великого князя литовського Олександра в 1500 р., а також наявність Путивля в переліку міст, "что из старины к Пєрєкопской Ордє тянули": "по тєм городком дараги[32] были и ясаки с тєх людєй имали".
Із тюркською колонізацією українських земель було пов'язано й формування таких територіальних утворень, як "тьма" татарського князя Яголдая Сарайовича у верхів'ях Псла, Сіверського Донця, Сейму та Осколу, котра як "отчина" його нащадків проіснувала до 90-х рр. XV ст. /64/ (про неї див. нижче). До таких само "князєй тємниих" належали, певно, і предки Глинських, що їх "отчина", Глинськ, також згадується в татарських ярликах. І хоча традиційно вважається, що засновник цього роду Лекса отримав свої володіння від Вітовта, вже Ф. Петрунь висловив з цього приводу цілком слушне припущення, що литовські князі не стільки осаджували татарами землі південного прикордоння, скільки переводили місцевих "тюркських династів на статус звичайних землевласників". Про асиміляційну, а не екстермінативну щодо тюркського населення політику великих литовських князів свідчить і значна кількість татарських родин у складі південноруської шляхти XV–XVI ст.
Підсумовуючи сказане, слід ще раз підкреслити, що як у XIV ст., так і пізніше русько-татарські й литовсько-татарські взаємини не мали суто конфронтаційного характеру; спрощеним є й уявлення про наміри та діяльність литовських князів, насамперед Ольгерда, як про винятково антиординські, без урахування тих суперечностей, що існували в Орді;[33] немає також підстав вважати, що в результаті його воєнних виправ було ліквідовано залежність південноруських земель від Орди, – і тільки з часом татарську супрематію знову було відновлено. Спадає на думку, що ці уявлення сформувалися пізнішою традицією, передусім білорусько-литовськими літописами XVI ст., в яких династичним претензіям московських володарів на "всю Рускую зємлю" було протиставлено право завоювання ("право меча"), котре цілком визнавалось як правно-історичний аргумент. Утім, мотив боротьби з татарами наявний уже в першій, середини XV ст., редакції білорусько-литовських літописів: у вміщеній тут "Повісті про Поділля" (на той час воно перетворилося на об'єкт гострої боротьби між Польщею та ВКЛ) йдеться про те, що литовці ствердились у цьому регіоні завдяки поразці, завданій ними татарським князькам; тож політична тенденція "Повісті…" також полягає в обстоюванні законності прав ВКЛ на українські землі. Нині ж, очевидно, немає потреби репродукувати ці анахронічні уявлення і слід, врешті, констатувати, що саме визнання ординської зверхності дало можливість литовським князям поширити свій політичний контроль на землі Південної Русі. /65/-/66/
28
Власне, на Овруччині джерела фіксують "співіснування" отаманів і "старців", що, очевидно, пов'язано з прикордонним характером цього регіону.
29
Цей кордон простежується й в інших регіонах – достатньо зіставити інформацію про територіальне поширення "старчення" з історико-географічними даними татарських ярликів, що в них загально окреслено підвладні Орді території. Тоді на захід від Києва матимемо кордон Пінськ-Берестя/Луцьк-Володимир, а на схід – Гомель-Чечерськ-Мглин/Чернігів-Стародуб-Брянськ.
30
До речі, в Криму ця залежність розглядалась як цілком реальна – не випадково ж 1514 р. Менглі-Гірей вимагав від Василія III, щоб той повернув Литві Сіверщину, виступаючи як її зверхник: "Область наша к нам тянєт: Брянєск, Стародуб, Почап Новый Городок (Новгород-Сіверський – авт.), Рылєск, Путивль, Карачєв, Радогощ, – тє писаныє восмь городов из старины наши были, а отцу твоєму вєликому князю Ивану мы их дали по нашєму слову".
31
Дослідник спирається, головно, на авторитет польського медієвіста Г. Ловмянського, котрий вважав за можливе "привласнення" Ольгердом великоруської програми державного об'єднання всіх руських земель, покликаючись лише на вимогу, висунуту представниками Ольгерда у 1358 р. під час переговорів із Орденом, про те, щоб
33
Важко, наприклад, судити, якими були відносини між Мамаєм і татарськими князями, розбитими Ольгердом у Синьоводській битві, адже наявні літописні відомості про цю битву є вкрай лапідарними, а у синхронних їй польських хроніках взагалі немає інформації про боротьбу з татарами. При цьому слід нагадати, що свого часу С. Кучинський, розглянувши дану проблему монографічно, дійшов висновку, що Синьоводська битва була досить незначним епізодом у політичній історії Південно-Західної Русі другої половини XIV ст. (