Розділ третій
ПОЧАТКИ ЛИТОВСЬКОГО
ВОЛОДАРЮВАННЯ
Попри збереження ординської зверхності над південноруськими землями, їх приєднання до ВКЛ було важливим успіхом Ольгерда у боротьбі за загальноруський політичний пріоритет, на який претендувало й Московське князівство. Однак Ольгерду не вдалося істотно послабити впливи Москви. Більше того, наприкінці 1370-х рр. намітилося її зближення з окремими литовськими князями.
Причиною цього стали події, що розгорнулись у Литві після смерті Ольгерда (1377 р.), коли великокняжий віленський стіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства, Ягайло – його молодший син від другого шлюбу з тверською князівною Уляною. Це викликало обурення старших Ольгердовичів; окремі з них навіть відмовилися визнавати Ягайла своїм сюзереном і перейшли на службу до короля Людовика Великого (Федір Ольгердович) та московського князя Дмитра Івановича (Андрій Ольгердович). Останній у грудні 1379 р. разом із князями Дмитром Михайловичем Волинським і Володимиром Андрійовичем Серпуховським здійснив рейд углиб сіверських територій, в результаті якого на службу до великого князя московського перейшов однокровний брат Андрія, Дмитро Ольгердович Трубчевський, пожалуваний "Пєрєяславлєм со всєми єго пошлинами".
Не було миру й у взаєминах між Ягайлом та Кейстутом. Режим їхнього співправління, успадкований від попередніх часів, проіснував лише кілька років. Між дядьком і небожем спалахнула відкрита боротьба. Кейстут, відсунувши від престолу Ягайла, узурпував владу у ВКЛ. Однак йому відмовив у "послушєнствє" новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, і Кейстут вирушив із військом на Сіверщину (1382 р.).
Цей похід безпосередньо відбився на долі Ягайла: скориставшись моментом, він зумів повернути собі трон (можливо, виступ Корибута був наслідком таємної угоди між ним та Ягайлом). Кейстут зазнав поразки і був таємно задушений за наказом небожа. Месником за батька виступив князь Вітовт Кейстутович, котрий вдався до допомоги Ордена.
У цій ситуації Ягайло змушений був шукати союзників як усередині держави, так і поза її межами. Щоб зміцнити своє становище, він, додержуючись традиції співправління, наблизив до себе брата Скиргайла, котрий, отримавши Троцьке княжіння, зайняв при ньому те ж місце, /67/ що мав при Ольгерді Кейстут. Незабаром сприятливо склалися й зовнішньополітичні обставини: польські політики висунули ідею одруження Ягайла з королевою Польщі Ядвігою.
Вона була наймолодшою з дочок польсько-угорського короля Людовика Великого. У 6-річному віці її заручили з австрійським ерц-герцогом Вільгельмом. Польську корону мала успадкувати інша дочка Людовика – Катерина; та після передчасної смерті принцеси поляки погодились у майбутньому визнати королевою її сестру Марію. Однак, коли помер Людовик (1382 р.), у Польщі взяли гору прихильники Ядвіги, котру й було короновано в 1384 р., коли їй ледве виповнилося 13 років. Долю юної королеви й було принесено в жертву союзові, який мав посилити позиції Польщі та Литви в боротьбі зі спільним ворогом – Орденом. /68/
Ягайло прийняв цю пропозицію, наслідком чого стало укладення Кревської унії (1385 р.), яка передбачала інкорпорацію ВКЛ до складу Польської держави й перехід у католицтво володаря Литви та її мешканців; розірвання шлюбної угоди Ядвіги з Вільгельмом компенсувалося сплатою 200 тис. флоринів неустойки. У лютому 1386 р. Ягайло охрестився, взявши ім'я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем. Слідом за тим було охрещено Литву – останню поганську країну в Європі (за винятком Жемайтії, захопленої Орденом, яку було покатоличено лише в 1413 р.).
Нова віра стверджувалась у ВКЛ досить повільно (характерно, що навіть не всі Ягайлові брати перейшли в католицтво). Длугош повідомляє, що для заохочення литовців до охрещення Владислав-Ягайло роздавав неофітам одяг із польського сукна – й "цією далекоглядною милістю й щедрістю король досяг того, що цей темний /69/ і бідний народ, котрий доти задовольнявся лляною одежею, тільки-но поширилися чутки про такі щедроти, почав сходитися юрмами з усіх усюд, щоб охреститися й отримати одяг з вовни". За Длугошем, Ягайло витратив цілий рік на реалізацію своєї "апостольської місії". Задля "зміцнення католицької віри" ним у 1387 і 1413 рр. були видані два спеціальні привілеї. Першим литовських бояр-католиків зрівняли в правах із польською шляхтою; за другим, Городельським, привілеєм вони отримали виключне право обіймати посади каштелянів і воєвод, а також брати участь у роботі державної ради (згодом, у 30-х рр. XV ст., ці права були поширені й на руських князів та бояр).
З огляду на акт Кревської унії литовські князі мусили присягнути на вірність "вєлєбному господарю Владиславу, королєви польскому, литовскому и русскому, и иных зємль господарєви, и вєлєбной госпожи Ядвигє, королици польской, и их дєтєм, и Корунє Польской… поддаваючєся с людьми и с зємлями, и с городы, и с твєржами на вєки вєком". До нашого часу збереглися присяжні грамоти трьох Гедиміновичів, котрі в останні десятиліття XIV ст. порядкували на українських землях – Володимира Ольгердовича, Дмитра-Корибута Ольгердовича й Федора Любартовича.
Васальна залежність цих і решти литовських князів від Ягайла знаходила зовнішній вираз у "послушєствє", виплаті щорічної данини та, за необхідності, наданні військової допомоги "господарю"; в усьому іншому їхні володіння залишались практично автономними частинами Литовської держави; масштаб цього суверенітету добре характеризує карбування власної монети двома згаданими вище синами Ольгерда – Володимиром і Дмитром-Корибутом.[34]
Монети Володимира Ольгердовича, котрий першим із литовських князів посів київський стіл, становлять унікальні рештки його майже 30-річного правління. Вперше їх було знайдено в 70-х рр. минулого століття в с. Гвоздове на Київщині. Відтоді кількість відомих монет Цього князя зросла до 1100, більшість виявлена на території Середнього Подніпров'я (певною мірою це характеризує ареал їх обігу).
Наявність на них тамги ("ордынского знамєния") виразно унаочнює обмеженість литовського сюзеренітету в останній третині XIV ст. /70/ Крім цієї татарської "плетінки" існує ще кілька типів зображень на зворотному боці згаданих монет; на аверсі ж усі 
вони мають так званий княжий знак, аналогічний із зображеннями, вирізьбленими на печатках синів Володимира Ольгердовича. Це наштовхує на припущення, що даний знак був гербом київського князя, в якому, коли тлумачити його як схематичне зображення церкви, відбилося значення Києва як релігійного центру Русі. Що ж до самого факту карбування монети Володимиром Ольгердовичем, то він засвідчує, з одного боку, економічні можливості Київського князівства, а з другого – політичні амбіції його "Божою ласкою" володаря.
34
Щоправда, питання про монети Дмитра-Корибута є дискусійним. Останнім часом Г. Козубовський відніс до карбування цього князя монети зі скарбу, знайденого в с. Борщів на Київщині у 1948 р., поклавши в основу такої атрибуції княжий знак, аналогічний із тим, що міститься на печатці Федора Корибутовича та на одній із двох монет з написом "Д(митрия –?) Корнб(у)т(о)во", автентичність яких у деяких науковців викликає сумніви.