§ 1. Відносини з удільними династами
Ягайло докладав чимало зусиль, щоб реалізувати укладену в Крево угоду й, згідно з нею, "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської". Однак на противагу цьому в особі Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності ВКЛ. Початок державному відродженню Литви був покладений Острівською угодою, за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у ВКЛ (1392 р.).
Невдовзі по тому найвизначніші з-поміж литовських князів, котрі мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь, де вони досі почувалися як самостійні правителі. На жаль, тогочасні джерела не вказують, які саме причини спонукали його до цих кроків. У найдавніших білорусько-литовських літописах їх витлумачено як покарання за небажання удільних династів "чинити покору" своєму новому володарю. /79/
Першим, у 1393 р., відмовив у "послушстві" Вітовту (як раніше його батькові Кейстуту) новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, що й призвело до воєнної конфронтації. Зазнавши поразки од Вітовтових військ під Докудовом, Дмитро-Корибут марно шукав порятунку на Сіверщині й врешті був змушений капітулювати. Його землі були конфісковані та передані князю Федору Любартовичу як компенсація за його волинську "отчину". Щоправда, текст грамоти Федора Любартовича, де він присягає на вірність королю Владиславу-Ягайлу та королеві Ядвізі, котрі дали йому "зємлю до своєй воли на имя Сєвєрскую со всєми городми, со всєми ужитки", не дає можливості з певністю судити про масштаби його земельних володінь, однак цілком імовірно, що до складу його уділу ввійшли не тільки Новгород-Сіверський та Трубчевськ, а й Чернігів, котрий спорожнів після смерті Костянтина Ольгердовича (за спостереженнями С. Кучинського, мала місце між 1386 і 1393 рр.).
Хоч би як там було, очевидно, що вокняжіння на Сіверщині Федора Любартовича, котрий у 90-х рр. XIV ст. прикладав чимало зусиль для повернення батьківських земель, мало формальний характер. Можливо, його інтереси тут репрезентувала яка-небудь довірена особа (з цього погляду заслуговує на увагу князь Іван Любартович, ім'я якого, можливо, не випадково було занесено до Любецького синодика). Схоже, однак, що Федір Любартович так і не скористався з цього надання, невдовзі вирушивши разом із Ягайловим братом Свидригайлом до Угорщини.[38]
Того ж 1393 р. втратив Поділля Федір Коріатович, котрий, за літописним переказом, "засєл Подольскую зємлю" після смерті своїх трьох братів. Згідно з тим же переказом, за його князювання "Подольская зємля нє хотєла послушна быти (владі – авт.) князя вєликаго Витовта и Литовской зємли, как жє и пєрєд тым послушна нє была. И князь вєликий пошєл со всєми силами литовскими к Подолью… и всє городы позасєдал". Федір Коріатович знайшов притулок в Угорщині; Поділля ж опинилося під контролем Ягайла, котрий у 1395 р. передав його західну частину в держання "на повному княжому праві" краківському воєводі Спиткові з Мельштина. [39] Однак його володарювання виявилося недовгим: у 1399 р. "князь Спитко Краківський" безвісно пропав у битві на Ворсклі, і Ягайло дав його подільські землі в держання Свидригайлові, котрий тримав їх до 1402 р., коли вкотре повстав проти свого вінценосного брата. Останній у 1403 р. викупив Західне Поділля у Спиткової вдови, осадивши тут своїх старост. /80/
Повертаючись до подій першої половини 90-х рр. XIV ст., нагадаємо, що, згідно з Острівською угодою, 
до Вітовта переходили усі батьківські землі. Тож у Скиргайла було відібрано Троцький уділ, втрату якого Вітовт пообіцяв йому відповідно компенсувати. Такою компенсацією стали Крем'янецька волость на Волині й Київська земля, яку новий "господар" заприсягся відібрати у Володимира Ольгердовича; при цьому усунення з уділу саме Володимира було спричинене як престижністю київського княжіння, так і особистими рахунками з київським князем, котрий допомагав Ягайлові в боротьбі з Вітовтом.[40]
У літописній оповіді винуватцем конфлікту зображено Володимира Ольгердовича, який нібито "нє хотєл покоритися князю Витовту"; тож останній покарав його, відібравши спочатку Житомир і Овруч, а потім – і решту Київської землі (1394 р.). Князь Володимир марно сподівався на допомогу великого князя московського (за словами літописця, "бєгал на Москву и тєм пробєгал отчизну свою Києв") і був змушений скінчити життя в невеликому Копильському уділі.
Та місцем вічного спочинку князя став Києво-Печерський монастир, про що є згадка в заповіті його сина, Андрія Володимировича, який у 1446 р. "приєздил в Києв со своєю жєною и с своими дєтками, и были єсмо в дому Прєчистыя (Богородиці – авт.) и поклонилися єсмы прєсвятому образу єя, и прєподобным отцам Антонию и Фєодосию, и прочим прєподобным и богоносным отцам пєчєрским… и поклонихомся отца своєго гробу, князя Владимира Ольгєрдовича, и дядь своих гробом, и всєх святых старцєв гробом в пєчєрє. И размыслих на своєм сєрдци: "Колико то гробов, а вси тыи жили на сєм свєтє, а пошли всє к Богу". И помыслил єсмь: "Помалє и нам тамо пойти, гдє отци и братия наша". Ця преамбула до заповіту (за нею не можна не визнати певних літературних достоїнств[41]) засвідчує також, що на території Печерського монастиря, крім Володимира, були поховані й інші князі Ольгердовичі; достеменно відомо, що одним із них був його зведений брат Скиргайло, володарювання якого в Києві обірвала раптова смерть князя у січні 1396 р.
Літописець, покликаючись на чутки ("аз того нє свєдом, заньжє (оскільки – авт.) был тогда млад, но нєкии глаголют"), пов'язує її /81/ з іменем митрополичого намісника, ченця Фоми Ізуфова,[42] який дав йому "зєлиє отравноє пити", коли той заїхав до нього, збираючись на полювання. "И князь Скиргайло, того нє вєдаючи, с того пиру поєхал в ловы за Днєпр и там в ловах разболєлся на канун Крєщєния, в чєтвєрг, и до Києва приєхал нємочєн, болєл 7 днєй и умєр в срєду. И киянє всє понєсли єго на головах, свящєнницы поющє отходныє пєсни, со свєчами, из города Києва до святоє Богородицы Пєчєрскоє; и положон князь Скиргайло, чудный и добрый, подлє гроба святого Фєодосия Пєчєрского".
Скиргайло, охрещений за православним обрядом і "нарєчєнный в святом крєщєнии Иоанн", записаний у пом'янику Печерського монастиря поряд із "вєликим князєм Владимєром Києвским", хоча не виключено, що саме останній доклав рук до смерті свого молодшого брата, використавши як знаряддя помсти митрополичого намісника. Адже Володимир був авторитетною особою у клерикальних колах і брав активну участь у церковних справах (докладніше про це див. у розділі дев'ятому).
Усунення суперника, здавалося, відкривало для Володимира Ольгердовича зворотну дорогу на Київ. Однак події склались інакше. Після смерті Скиргайла Вітовт відрядив до Києва свого вірного соратника – згаданого вище князя Івана Гольшанського ("послал князя Иоанна Ольгимонтовича на Києв"). Із джерел ми нічого не знаємо про його адміністративну діяльність, та й щодо самої особи цього князя в деяких істориків існують сумніви. Річ у тім, що в літописах у списку литовсько-руських князів, котрі загинули на Ворсклі в 1399 р., фігурує князь Іван Борисович Київський, якого неможливо ні ідентифікувати, ні ототожнити з Іваном Гольшанським, який був живий у 1401 р. і батько якого мав християнське ім'я Михайло.
Не вважаючи за можливе примирити ці дві літописні звістки, дослідники здебільша віддавали перевагу першій. Осібно стоїть думка П. Клепатського, котрий обстоював історичність саме Івана Борисовича Київського, вбачаючи в ньому сина Коригайла Ольгердовича, який міг мати церковне ім'я Борис; однак, як відзначалося вище, йому не вдалося підкріпити дану гіпотезу переконливими аргументами.
38
Згодом, повернувшись на батьківщину, Федір Любартович близько 1400 р. отримав у держання Жидачів, який раніше належав Федору Ольгердовичу, й лише перед самою смертю, у 1431 р., повернув собі Володимир Волинський.
40
Гадаємо, навряд чи коректно розглядати конфіскацію Київського уділу як покарання Володимира Ольгердовича за гаданий союз із великим князем московським Дмитром Івановичем (Донським) у 1379–1380 рр., оскільки гіпотеза про наявність такого союзу, сформульована Ф. Шабульдо, не є переконливою та обґрунтованою джерелами.
41
Досі на них звернув увагу хіба що М. Грушевський, зауваживши з приводу позірної простоти заповіту: