Опозиційний рух позначився й на півночі – в Смоленську, мешканці якого збирались піддатися Сигізмунду. Змову викрили; як з'ясувалося, провідну роль у її організації відігравав колишній смоленський єпископ Герасим, котрий з 1433 р. обіймав митрополичу кафедру. За це він сплатив страшну ціну: за наказом Свидригайла Герасима спалили живцем (1435 р.).
Свидригайло не міг не відчувати, що рух, який він очолював, підупадає на силі. Він прагнув рішучої перемоги над Сигізмундом, для чого, за допомогою лівонців, зібрав чимале військо, з яким улітку 1435 р. вирушив на Литву. Битва сталася 1 вересня поблизу Вилькомира, при р. Свята, і завершилася приголомшливою поразкою Свидригайла. На полі бою залишилися майже всі лівонські рицарі з магістром на чолі; наклало головою й чимало русько-литовських князів, а понад сорок із них потрапило в полон. У православній традиції це витлумачувалось як покарання за смерть єпископа Герасима.
Свидригайлова зірка утрималась на політичному обрії, однак почала швидко тьмяніти. Після його поразки Сигізмунд відрядив на Русь свого сина Михайла з "усією силою литовською". Той вирушив на Смоленськ, однак під Оршею його зустріла депутація смольнян, котрі самохіть "далися" під владу Сигізмунда. Відтак Михайло (чи, як його часто звали, Михайлушко) повернув на Вітебськ, куди втік Свидригайло. Тут на нього чекала невдача: простоявши під містом шість тижнів, він "нє взя города, прочь поидє". Те саме спіткало литовців під Полоцьком, який вони обложили взимку того ж року.
Свидригайло тим часом вирушив на південь, до Києва, щоб заручитися підтримкою татар. Вони вже не раз приходили йому на допомогу, хоча, бувало, не обходилося без ексцесів (як, наприклад, у 1433 р., коли закликані Свидригайлом кримчаки, ухилившись від участі /115/ в поході на Литву, "поплєниша [зємлю] около Києва и Чєрнигова огнєм и мєчєм, бєз числа христиан в плєн повєдоша").
У Південній Русі його поява була своєчасною, адже там уже пішла поголоска про смерть Свидригайла, й по цій звістці помітно порідшали ряди його прихильників. Свидригайло відновив контроль над Сіверщиною, а згодом, як уже відзначалося, – над Волинню та Брацлавщиною. Татарська допомога виявилась доволі ефективною. Однак водночас він утратив свого традиційного союзника, лівонських рицарів, котрі в грудні 1435 р. уклали угоду з Польщею, якою, зокрема, передбачалась відмова від підтримки Свидригайла. Це унеможливило його похід на Литву в 1436 р. Своєю чергою, мешканці Полоцька й Вітебська, "нє чуя сєбє помощи ниотколє", піддалися Сигізмунду, після чого, за твердженням літописця, "начал князь вєликий Жидимонт княжити на вєликом княжєнии на Литовском и на Русском".
Ця фраза набуває особливого значення, коли взяти до уваги, що вона належить тому ж білорусько-литовському книжнику, котрий ввів до обігу термін "велике князівство Руське"; його запровадження було пов'язано з опануванням Свидригайлом Полоцька і Смоленська, а "вилучення" з ужитку (чи, точніше, повернення до традиційної титулатури володарів Литви) – з утратою ним Смоленська, Вітебська і Полоцька. Отже, за візією літописця, "велике князівство Руське" охоплювало тільки північ Литовської Русі – землі навколо Смоленська та Полоцька. Зрозуміло, що цей регіон не може служити "територіальним еквівалентом" загальноруської націона- льної ідеї, що її речником вважається Свидригайло.
Подальша його діяльність була спрямована на пошук нових союзників. Улітку 1436 р. він з'явився в Кракові, при дворі Ягайлового наступника – юного короля Владислава III (1434–1444 рр.), намагаючись розірвати його союз із Сигізмундом. Не підтриманий польською правлячою верхівкою, Свидригайло знайшов спільну мову з шляхтою руських земель Корони, яка в цей період виборювала свої станові права. Між її представниками та Свидригайлом у вересні 1436 р. було укладено сепаратну союзну угоду, якою передбачалася передача Польщі Луцької землі. Ця втрата мала компенсуватися Свидригайлові маєтностями в коронних землях; по смерті ж князя всі його володіння переходили до складу Польщі. В дусі цієї угоди видали грамоту й київські бояри, декларуючи свою вірність Польській Короні.
Ефект від цієї угоди був негайним: вислані до Луцька Сигізмундові війська на звістку про укладення союзу між Свидригайлом і королем припинили облогу й повернулися до Литви. На додержання укладеної у Львові угоди Свидригайло впустив польські війська на Волинь /116/ і передав Луцьк галицьким старостам. Однак його нові союзники не змогли виконати своїх зобов'язань – переконати короля в необхідності розриву із Сигізмундом. Той укотре підтвердив чинність акта 1432 р., а польські правлячі кола остаточно відцуралися від Свидригайла: мешканцям коронних земель було заборонено перебувати на службі у Свидригайла чи надавати йому будь-яку підтримку.
Втім, ця заборона залишилася декларативною: Свидригайло й далі підтримував контакти з галицькою шляхтою, що її представники, Ян із Сєнна та Вінцеслав Шамотульський, сиділи в Луцьку як тамтешні старости. Це тривало до кінця 1438 р., коли мешканці міста, з огляду на безпорадність польських урядових кіл, звернулися до Сигізмунда, щоб той прислав їм свого намісника. Це означало кінець Свидригайлового панування на Русі; на деякий час князь відійшов від активної політики, очевидно, усамітнившись у своїх галицьких маєтностях.
Припинення багаторічної внутрішньої боротьби у ВКЛ вело до змін у політичному курсі Сигізмунда, котрий більше не потребував польської підтримки. Підтверджуючи чи не щороку акт польсько-литовської унії 1432 р., він став уважати тягарем цю принизливу залежність – і з його вуст залунали слова, нібито запозичені з лексикону старшого брата: "Ніколи ми не були нічиїми підданими, і велике князівство наше, наскільки сягає пам'ять людська, ніколи нікому не було підвладним; ми не отримали його від поляків, а займаємо княжий престол за Богом даним спадковим правом по наших попередниках. Після смерті нашого брата, вічної пам'яті Вітовта, воно перейшло до нас як до законного спадкоємця, і ми на цьому престолі, з Божою допомогою, нікого, крім Бога, не боїмося".
Сигізмунд не обмежувався гучними заявами. Наприкінці 1430-х рр. з його ініціативи постав проект створення антипольської ліги, до якої він прагнув залучити цесаря, німецьких рицарів і татар. Однак його далекосяжним задумам, хоч би якими вони були, не судилося збутися: тільки-но опанувавши владу в межах усієї Литовсько-Руської держави, він став жертвою замаху.
Білорусько-литовська хроніка Биховця пов'язує загибель Сигізмунда з тими прикрощами ("тяжкими окрутєнствами"), яких він завдавав своїм підданим, котрі "то тєрпєли як вєрныє рабы пана своєго и ничєго злого єму нє чинили и нє мыслили; он жє, окаянник, князь вєликий Жигимонт, нє насытился злостью своєй и мыслил в сєрдцє своєм по диаволью научєнию, как бы вєсь рожай (рід – авт.) шляхєцкий погубити и кровь их розлити, а поднєсти рожай хлопский, пєсью кровь". Так виник "злой умысл": зібрати шляхту на загальноземський сейм і "на том сєймє всю шляхту выкорєнити". Сигізмунд розіслав /117/ по всіх підвладних йому землях грамоти, закликаючи "княжат и панят, и всю шляхту" прибути до Вільна для розв'язання нагальних загальнодержавних проблем.
Однак віленський воєвода Довгірд і троцький воєвода Лелюша, "довєдавшися достовєрно, яко тот сєйм положєн на пагубу всєго рожаю шляхєцкого и их самих", замірилися покласти край звірствам Сигізмунда (літописець порівнює його з біблійним уособленням зла – царем Іродом). Їхнім спільником став князь Олександр Чорторийський; було вирішено вбити Сигізмунда, захопити Вільно й Троки та "держати их на князя Свидригайла". До змови залучили й "дворянина, родом киянина, на имя Скобєйка", що його М. Стрийковський називає конюшим великого князя. Скобейко мав відвезти до Трок оброчне сіно; тож змовники вдалися до "троянського" маневру, сховавши у 300 возах своїх озброєних слуг. /118/