Активними учасниками цієї війни стали сини Юрія. Старшому, Василію, це коштувало зору – його осліпили за наказом Василія II. А позаяк у давнину принцип "око за око" розуміли буквально, то останній і сам був позбавлений зору по десятьох роках, коли доля всміхнулася молодшому синові Юрія – Дмитру Шем'яці: у лютому 1446 р. він разом зі своїм двоюрідним братом Іваном Андрійовичем Можайським захопив Москву й проголосив себе великим князем.
Проте остаточну перемогу в цій війні здобув Василій II. Його недруги мусили шукати порятунку за межами Московського князівства. У 1454 р. "побіг до Литви" князь Іван Можайський; там же знайшов притулок після смерті Шем'яки, отруєного в 1453 р., його син Іван Дмитрович.
Обидва князі були щедро наділені Казимиром: Можайський дістав "в отчину" Стародуб і Гомель, Шем'ячич – Новгород-Сіверський та Рильськ.[59] Осмислюючи ці події століттям пізніше, Михалон Литвин нагадував сучасникам, якими бідними були ці князі, коли з'явилися в Литві, й наголошував, що тут їм дарували "цілі землі". Тож чи не крилися за "гостинністю" Казимира якісь далекосяжні політичні розрахунки? /138/ Адже, прийнявши Можайського та Шем'ячича, він порушив умови укладеної в 1449 р. угоди з Василієм II, що нею передбачалися обопільна відмова приймати на своїх землях недругів союзника та зобов'язання виступати проти них "заодин". Про можливі наслідки втечі Івана Можайського до Казимира попереджав смоленського єпископа та литовського канцлера митрополит Іона, застерігаючи, що московський володар може "у нужи (за необхідності – авт.) по слєду князя Ивана достати". І якщо великого князя литовського не відлякувала така перспектива, то, гадаємо, можна погодитись із припущенням, що він сподівався на певні політичні дивіденди.
А вони могли б бути неабиякими з огляду на амбітність князів-перекинчиків, котрі вважали себе потенційними претендентами на московський престол. Зокрема, відомо, що в 1448 р., з відновленням воєнних дій між Шем'якою та Василієм II, Іван Андрійович Можайський, порушивши укладену в 1447 р. угоду з великим князем московським, звернувся через свого тестя, князя Федора Воротинського, до Казимира, обіцяючи за допомогу в справі "посажєнья єго на князствє Московском" Ржеву, Мединь, Козельськ і визнання Казимира своїм сюзереном. І хоч тоді надії Можайського не здійснилися, він не полишав своїх намірів: на початку 1460-х рр., уже перебуваючи на чужині, Іван Андрійович уклав угоду із сином боровського й серпуховського князя Василя Ярославича Іваном Васильовичем, котрий утік до Литви після опали, яка спіткала його батька; ця угода, спрямована на повернення їхніх "отчин", передбачала можливість того, що в майбутньому Іван Можайський "достанєт вєликого княжєнья".
До речі, в 1446 р. той же Василь Ярославич, переховуючись у Литві як сподвижник Василія II після його ув'язнення, також отримав від Казимира значні земельні пожалування (Стародуб, Гомель, Брянськ і Мстиславль), хоч практично не скористався з цього надання, повернувшись невдовзі на батьківщину. Отже, не виключено, що безвідносно до політичної ситуації володар Литви був схильний передати "у приватні руки" ці віддалені "україни" своєї держави. Що ж до Івана Можайського, то він мав і певні спадкові права: його дід по матері Олександр Патрикійович колись князював у Стародубі.
Можайський із Шем'ячичем швидко призвичаїлися до життя в Литві. До володінь першого в 1465 р. додався Брянськ. Однак надужиття нового володаря призвели до його конфронтації з місцевою громадою. Вже після смерті Івана Андрійовича окремі непорозуміння переросли у відкритий конфлікт, під час якого загинув онук Івана Можайського Федір Андрійович; за цих умов Казимир передав Брянськ в управління своєму намісникові (1486 р.). /139/
Втім, свавілля було невіддільне від життя на "українах" Литовської держави, зокрема на Сіверщині. Тут князі почувалися самостійними правителями, маючи не лише власні почти, а й значні військові загони. Зловживаючи своїм високим становищем, вони не зупинялися навіть перед неприхованим грабунком колишніх співвітчизників: в "украинных жалобных списках", переданих Іваном III Казимиру наприкінці 80-х рр. XV ст., зафіксовано скарги московських купців на здирства синів Можайського і Шем'ячича та людей з їхнього оточення (при цьому в переліку "трофеїв", крім східних тканин, згадуються "чєтырнадцать брусов мыла грєцкого… да два фунта пєрцу").[60]
Разом із тим сіверські князі не стояли осторонь загальнодержавного життя, зокрема допомагали відбудовувати Київ після спустошливого нападу Менглі-Гірея (1482 р.). У повідомленні про цю надзвичайну за своїми масштабами акцію (до робіт було залучено близько 60 тис. чоловік) князі Можайський і Шем'ячич фігурують як провідні репрезентанти Сіверської землі; ще більше зріс їхній політичний вплив після пожалування Семену Івановичу Можайському Чернігова в 1496 р., внаслідок чого володіння цих князів перетворилися на суцільний земельний масив величезної площі, який сусідив із Московською державою.
Звідти в 1483 р. втік до Литви їхній близький родич, князь Василь Верейський, якого несподівано спіткав гнів його володаря. Справа мала родинний характер. Щоб її зрозуміти, варто, передусім, пригадати, що Іван III одружувався двічі. Вперше – на тверській князівні Марії, від якої мав сина Івана. Марія пішла з життя у 25-річному віці; після її смерті (чи, як подейкують, отруєння) володар Московщини недовго залишався удівцем: незабаром він посватався до Софії, племінниці останнього візантійського імператора Костянтина Палеолога, яка разом із родиною мешкала в Римі.
Після весілля до молодої дружини перейшли коштовності її попередниці, і вона, не вагаючись, щедро обдаровувала ними своїх родичів. Коли ж по дванадцяти роках подружнього життя з "римлянкою", у 1483 р., Іван III захотів подарувати своїй невістці Олені дорогоцінне "сажєнье" (розшите самоцвітами вбрання), яке колись належало Марії, з'ясувалося, що його й сліду немає: Софія, як занотували літописці, "много истє- /140/ ряла казны вєликого князя". Частину вона потайки віддала братові, інше ж як посаг у 1480 р. отримала від Софії її племінниця Марія Палеолог з нагоди одруження з князем Василем Михайловичем Верейським, котрий був близьким родичем Івана III (батько останнього, Василій II, доводився двоюрідним братом Михайлові Верейському). Роздратований правитель Московії, що його недарма звали Грозним – хоч цей епітет закріпився лише за його внуком, Іваном IV, який надав найпотворніших форм цій рисі родинної вдачі, – звелів відібрати у Верейських Софіїні "подарунки" й схопити їх самих. Від опали подружжя врятувала тільки втеча за кордон, у ВКЛ, де Верейським було надано Любеч.[61]
Внаслідок усіх цих земельних роздач Казимира удільна система на Сіверщині, фактично ліквідована в попередні десятиліття, була частково відновлена, хоча новостворені князівства становили не династичні уділи Гедиміновичів, а просторі вотчини, надані "на поживєньє" московським емігрантам.
Князі-вотчинники мали право "продати, и отдати, и замєнити, и к своєму вжиточному обєрнути" надані їм маєтності, однак їхні прерогативи обмежувалися необхідністю збереження місцевої "старини": вони не могли "вступати" у володіння світських та церковних землевласників, яким "в тєх повєтах подавал… имєнья и зємли, и люди" великий князь литовський; повинні були "суды судити по старинє, как… издавна пошло, а своих новых судов, а никоторых пошлин новых нє уводити"; крім того, з-під їхньої юрисдикції було вилучено осіб, котрі служили безпосередньо великому князю литовському.
Без сумніву, передбачалося, що титуловані чужоземці вірно оборонятимуть інтереси литовських володарів на "сіверській україні" їхньої держави. Однак на зламі XV–XVI ст. ті відіграли зовсім іншу, деструктивну, роль в історії ВКЛ. /141/
59
Очевидно, Шем'ячич отримав це надання відразу ж по прибутті до ВКЛ, тобто в 1454 р., хоч у джерелах цей стан володінь фіксується звістками зламу XV–XVI ст. (як і належність Шем'ячичам певних маєтностей в Оршинському повіті). За цих умов С. Кучинським було висунуто гіпотезу, що
60
Певне уявлення про накопичене цими князями в той чи інший спосіб майно дає заповіт, укладений Василем Шем'ячичем на випадок своєї загибелі ("а Божє того нє дай") перед від'їздом на службу до великого князя литовського. У заповіті, зокрема, фігурують: "Вєликий Никола з мощами, золотом обложєн, с яхонты да жємчуги… Панагєя золотая з мощами да з жємчуги… Чара аспидна, сєрєбром обложєна… Шуба соболья с одамашкою синєю… Шуба соболья с оксамитом синим на золотє, а одиннадцать пуговиц сєрєбряных позолочєных, да кубок хрусталєн, обложєн сєрєбром, з жємчуги, да коробка, матка жємчужная, сєрєбром обложєна, позолочєна".
61
Зауважимо, що сам факт існування вивезеної до Литви "казни" не викликає сумнівів (про неї ще йтиметься нижче); водночас очевидно, що викладена літописна версія не є цілком вірогідною, оскільки явно "випереджає" реальні події: адже Верейський отримав привілей на Любеч 2 жовтня – за тиждень до народження Дмитра-онука (помилка в даті документа виключається, бо того ж дня Казимир видав князеві-втікачеві ще два аналогічні привілеї – на Койданів та Воложин).