Річ у тім, що через кілька років на підставі секретного листа від Федора Шостакова, який надійшов з Литви у травні 1499 р., Іван III звинуватив зятя в тому, що він, всупереч передшлюбним обіцянкам, наполягає на переході Олени в католицтво.[67] В листі йшлося також про "замятню вєлику мєжи латыны и мєжи нашєго христьянства (тобто між католиками й православними – авт.)". Наприкінці 1499 – на початку 1500 р. під приводом "нужи о грєчєском законє" (переслідувань православних) з ВКЛ виїхав князь Семен Бєльський, котрий уже в квітні 1500 р. опинився при дворі Івана III. Слідом за тим на бік Москви перейшли Мценськ і Серпейськ, а також князі Мосальські та Хотетівський.
Тоді ж, у квітні, за свідченнями російських джерел, "прислали к вєликому князю Ивану Васильєвичу, государю всєя Руси, бити чєлом /161/ князь Сємєн, княжь Иванов сын Андрєєвича Можайского, да князь Василєй, княжь Иванов сын Дмитрєєвича Шемякин, что на них пришла вєликая нужа о грєчєском законє, и государь бы их пожаловал, взял к сєбє и с вотчинами".
Інакше викладено події в білорусько-литовській хроніці Биховця: Іван III, готуючись до війни з ВКЛ, таємно увійшов у зносини з князями Семеном Бєльським, Семеном Можайським, Василем Шем'ячичем, прагнучи, "иж бы они з городы и волостьми отступили от зятя єго, вєликого князя Алєксандра, и со всим с тым служили єму, а к тому єщє обєщал им многиє городы и волости свои. И на том змову и присягу мєжи собою вчинили".
Відповідно до цих двох версій розділилися й думки істориків. Перше, московське, тлумачення подій 1500 р. здобуло якнайширше визнання в російській історіографії XVIII – початку XX ст. (хоч паралельно висловлювалися поодинокі гадки, що в другій половині XV ст. православне населення ВКЛ практично не зазнавало гонінь з боку держави та католицької Церкви). У литовській та польській історіографії наявність утисків, православних у ВКЛ заперечувалась уже в XIX ст. (Т. Нарбут, Й. Шуйський). У наш час ця контроверза набула ідеологічного забарвлення, оскільки йшлося, власне, про початки московського експансіонізму. Втім, і в радянській літературі знаходилось місце для тверджень про те, що на зламі XV–XVI ст. міжконфесійної конфронтації у ВКЛ не було.
Уникаючи в даному місці розгляду цього питання (докладніше див. нижче, в розділі дев'ятому), зауважимо тільки, що в зазначений період йшлося хіба що про спроби проунійно налаштованого митрополита Йосифа Болгариновича налагодити контакти з Римом, а не про реальні кроки щодо запровадження унії католицтва та православ'я у ВКЛ чи, принаймні, такі, які могли б спричинити незадоволення князів, котрі сиділи на Сіверщині.[68] Погіршення їхніх відносин із Вільном сталося, очевидно, раніше – безпосередньо після смерті /162/ Казимира;[69] це можуть засвідчити згадане вище звернення Василя Верейського до Василія Івановича стосовно можливості його повернення до Росії та інструкція Олександра посольству до Івана III (листопад 1493 р.), в якій, зокрема, йшлося про готовність великого князя литовського "отпустити из своєго панства" князів "с Москвы" – Можайського, Шем'ячича, Верейського та Ярославича – і висловлювалося прохання, "абы князь вєликий московский гнєв свой им отпустил, а отчин их им поступился". Щоправда, з боку Олександра це міг бути тільки маневр у складній дипломатичній грі навколо укладення "вічного" миру 1494 р.; та в будь-якому випадку заслуговує на увагу його розуміння того, що є "отчиною" сіверських князів, а що – тимчасовим держанням. Таке ж ставлення до цієї проблеми було продемонстровано Олександром і в 1500 р., коли його представник заявив московському послу Івану Телешову, що Можайський та Шем'ячич володіють землями, наданими їхнім батькам "на поживєньє"; при цьому наголошувалося, що Казимир "их отцам подавал городы и волости свои..; а о их городєх и волостєх господарь наш нє вєдаєт, вєдаєт єго милость (Іван III – авт.) и дєржит свою отчину". Що ж до володаря Московщини, то прагнення поширити свою владу на суміжні з його державою регіони, передусім на Сіверщину, змусило його відмовитися від традиційно ворожої політики щодо Можайського та Шем'ячича (нащадків найлютіших ворогів його батька, Василія II) і піти на переговори з цими основними репрезентантами Сіверської землі. Від нього вони отримали так звані "опасні" грамоти; в тій, що була видана Василю Шем'ячичу, говорилося: "… Что какоє лихо учинилось от твоєго дєда, князя Дмитрия Шємяки, нашєму отцу, вєликому князю Василию Васильєвичу, то мы тєбє даєм опасную грамоту, что нам за то на тєбя нєлюбки нє дєржать". Крім цього, сіверським князям могли пообіцяти (як твердить хроніка Биховця) "многиє городы и волости"; воднораз вони, очевидно, мали надію перетворити свої володіння на безумовні. /163/
Для московської сторони прийняття "в службу и с вотчиной" князів, котрі контролювали просторі території в Подесенні та Посейм'ї, означало відкритий розрив із Вільном. Тому Олександру, разом зі звісткою про їхній "отказ", було відправлено грамоту з оголошенням війни. На початку травня на Сіверщину вирушив походом московський воєвода Яків Захар'їч. Він узяв Брянськ (згідно з хронікою Биховця, завдяки зраді частини його мешканців, котрі за відсутності намісника Станіслава Бартошевича підпалили міські укріплення), після чого "брянцы вси присягнули служити вєликому князю московскому". Тут же, під Брянськом, Яків Захар'їч "привєл к крєстному цєлованию" Семена Можайського і Василя Шем'ячича.
Їхній родич, Василь Верейський, не згадується в контексті цих подій – і це досить дивно, коли пригадати, що саме він активно контактував з Іваном III упродовж першої половини 90-х рр. XV ст. Улітку 1495 р. в їхніх переговорах окреслився перелом: опальне подружжя погодилося віддати вивезену до Литви "казну". Іван III негайно відгукнувся на цю пропозицію й передав з гінцем Верейському: "Ты бы прислал ко мнє список, написав имєнно, что нам нынє хочєшь отдати [из] нашиє казны"; при цьому кількість повернених коштовностей мала визначити масштаби монаршої ласки: "Мы, посмотря по вашєму исправлєнию, и жаловати вас хотим".
Незрозуміло, чому після цього листування з московським двором перервалося. З якихось причин Верейський вирішив залишитись у Литві, правитель якої в квітні 1499 р. підтвердив своїм "листом" його права на Любеч та інші маєтності. За місяць до того, 26 березня, аналогічне підтвердження отримав і Семен Можайський, володіння якого на той час включали Чернігів, Гомель, Стародуб і волості Карачов та Хотимль. Втім, зрадивши Олександра як князь чернігівський, гомельський і стародубський,[70] на московську службу він перейшов (за інформацією від серпня 1500 р.) як господар Чернігова, Гомеля, Стародуба та Любеча; водночас останній, за свідченням інших джерел, був силою здобутий російськими військами. З урахуванням того, що після 1499 р. ім'я Верейського без сліду зникає зі шпальтів історії, стає зрозумілим, що князь або "вчасно" помер, або зайняв у подіях зламу XV–XVI ст. антимосковську позицію, заплативши за це життям.
67
Пізніше Олена вважала, що саме вона спричинила загострення московсько-литовських взаємин на межі XV–XVI ст. "Со мною, – писала вона батькові, – всє лихо к ним (мешканцям руських земель ВКЛ – авт.) вышло: война, рать, засєданиє и жжєниє городом и волостєм, крови христианскоє розлитьє, жоны вдовами, дєти сиротами, полон, крик, плач, вопль". Однак цілком очевидно, що причини цих подій корінилися не в обставинах життя Олени у Литві. Укладаючи мир з Олександром у 1494 р., Іван III не збирався відмовлятися від своїх претензій на всі руські землі – це засвідчує, зокрема, його наполегливість у боротьбі за визнання Литвою титулу "государь всєя Руси".
68
Не варто й доводити, що інвективи Івана III з приводу того, що у Литовській державі "жєны от мужєй и дєтєй от отцов с животы (тут: майном – авт.) отнимаючи, силой покщают в римской закон (обертають на католиків – авт.)" були цілком голослівними. Відстань між реальними подіями зламу XV–XVI ст. та їх інтерпретацією московською стороною добре характеризують закиди Олександру, нібито він "вєлєл поставляти божниц[ы] римского закона в русских городах, в Полоцку и в иных мєстах". Єдиною підставою для цих закидів, за спостереженнями М. Крома, була поява бернардинського костелу в Полоцьку. Схильність Івана III до подібних "узагальнень" застерігає від спроб вбачати в окремому факті типове явище і тим більше поширювати його на всі "руські міста" ВКЛ.
69
Втім, у польських хроніках XVI ст. міститься анекдотичне (й позбавлене історичної основи) оповідання про образу, нібито завдану сіверським князям при дворі Казимира, і спровокований цим їхній перехід під владу великого князя московського. Це оповідання докладно відтворено в українському хронографі: "Скоро Иван Васильєвичь, царь московский, опановал вєликий Новгород, княжата сєвєрскиє до Ивана Васильєвича, до московского вєликого князя и царя, пристали, хочай нєвєликая была до оторваня причина, а то тая, жє гды до Вилня до кроля Казимира приєхали часу єдного тыє княжата, одвєрныє (вартові – авт.) нє хотєли их на покой до кроля пустити. А так єдин из них княжа упорнє ся допирал ввойти до кроля, ногу за порог пєрєсадил, а одвєрный, нє пускаючи єго, палєц єму ножный двєрми притиснул и зламал. Хочай за то одвєрный был скараный, бо шию єму утято (відрубано голову – авт.), єднак жє гнєв тых княжат тым нє был ублаганый, бо зараз з Вилня выєхавши, до князя вєликого московского поєхали, сами сєбє и князства єму свои поддали".
70
"Гомєй, Стародуб, Чєрнигов – с тыми трєма грады прєдаст князь Сємєн Иванович" (Київський скорочений, чи Волинський короткий, літопис).