У самій же звістці літописів про події зламу XIII–XIV ст., попри її лапідарність, здається важливим ще один, акцентований М. Грушевським аспект: брак бодай принагідної інформації про позицію, зайняту тодішнім київським князем, що, природно, породжує сумніви стосовно самого факту його існування. Ці сумніви значно посилюються оповідями літописців про татарські виправи на Польщу й Литву, в яких мусили брати участь усі підвладні Орді південноруські князі. Як зауважив М. Грушевський, "особливо з цього погляду інтересні оповідання про походи 1275 і 1286 рр., де на участі всіх князів положено особливий натиск. І так у перший похід татари послали "всіх задніпрянських князів, Романа Брянського з сином Олегом, Гліба, князя смоленського, й інших князів багато – бо тоді всі князі були в волі татар". Ще виразніше сказано про другий похід: "Телебуга послав до князів задніпрянських і волинських – до Льва, Мстислава й Володимира, кажучи їм іти з ним на війну, бо тоді всі князі були в татарській неволі". Очевидно, що між Волинню й задніпрянською Сіверщиною тоді не було князів, інакше літописець би про них згадав: певно б не проминув таких близьких сусідів у тій сумаричній фразі про "інших князів". Ці спостереження дали можливість ученому сформулювати гіпотезу про "збезкняжіння" Київщини в другій половині XIII ст. Розмірковуючи над тим, "чи був тут свідомий від початку план татар, чи такі відносини уложилися самим життям, а потім лише були протеговані татарами", він дійшов висновку, що "останнє здається правдоподібнішим".
І справді, в долі київського княжіння відбились тенденції, котрі заявили про себе ще в домонгольські часи. У переддень Батиєвої навали, в першій третині XIII ст., Київ продовжував відігравати роль політичного центру всієї Русі. Навіть визнаючи факт його перетворення в той час із "реальної столиці" Давньоруської держави на "символ історичної та загальноруської єдності", тобто зміщення його політичної гегемонії в область традиції, слід враховувати специфіку середньовічного мислення (в тому числі й мислення політичного) як за самою своєю природою традиційного, орієнтованого на історичне минуле та звичаї предків. Через це, навіть втрачаючи реальне значення, Київ і далі побутував як домінанта політичної свідомості й активно формував поведінкові стереотипи, насамперед, прагнення до здобуття київського столу, на який представники всіх розгалужень роду Рюриковичів мали формально рівні права. /28/
За умов політичної нестабільності 1230-х років зміни князів тут відбувалися з калейдоскопічною швидкістю. Володимир Рюрикович (1223–1235 рр.) був зміщений Ізяславом Мстиславичем, котрий завдав йому поразки у битві під Торчеськом (1235 р.); того ж року Володимиру вдалося повернути собі Київ, але в 1236 р. "придє Ярослав Суздальский и взя Києв под Володимєром; нє мога єго дєржати, идє паки к Суздалю; и взя под ним Михаил (Всеволодич – авт.)". Останній залишив Київ "пєрєд татары" – на звістку про наближення загонів Менгу-хана (1239 р.). Спорожнілий великокняжий стіл зайняв Ростислав Мстиславич, проте невдовзі був схоплений Данилом Галицьким, який, оволодівши містом, посадив тут тисяцького Дмитра ("…вдасть Києв в руцє Дмитрови обдєржати противу иноплємєнных язык, бєзбожных татаров"). По якімсь часі Данило, порадившись із своїм братом Васильком, "обєщал Києв Михаилови", але той "за страх татарский нє смєл ити к Києву".
Михайло не наважився зайняти київський стіл і після того, як монголи, сплюндрувавши Південно-Західну Русь, рушили далі в Європу: недовго поживши "под Києвом во Островє", він "бєжє в Угры". Тим часом Ярослав Всеволодич, побувавши у ставці Батия, був визнаний останнім "старєй всєм князєм в руском языцє" (1243 р.), що, за традицією, означало володіння Києвом.
Щоправда, сам Ярослав виступає в тогочасних джерелах як суздальський князь,[8] однак добре відомо, що в 1245 р., під час подорожі Данила Галицького до Орди, в Києві сидів намісник Ярослава – боярин Дмитро Єйкович.
На тому ґрунті, що в літописному повідомленні про Данилову мандрівку фігурує тільки ім'я тогочасного київського князя – Ярослав – виникла гіпотеза, що Дмитро Єйкович був намісником галицько-волинського князя Ярослава Інгваровича, котрий отримав Київ від Данила. Автор цієї гіпотези Д. Зубрицький покликався на літописну згадку про Данила як князя, "обладавша Рускою зємлєю, Києвом и Володимєром, и Галичєм". Цю думку розкритикував М. Дашкевич, слушно відзначивши, що передання Києва по смерті Ярослава Всеволодича його синові Олександру Ярославичу унеможливлює таку ідентифікацію. В цьому його підтримав М. Грушевський, зауваживши, що "Ярослав Інгварович міг би держати Київ тільки з руки Данила /29/ чи за його дозволом, але літописець, оповідаючи про гостини Данила в Києві, нічим не натякає, що тут він був ще в границях свого політичного впливу". Водночас він звернув увагу на те, що Карпіні, "двічі переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром (се його мабуть називає Карпіні тисяцьким), і з київськими боярами, не підозрював, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у татар і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським". Відтак з'явився новий привід для сумнівів щодо ототожнення київського володаря Ярослава з Ярославом Всеволодичем. Ці сумніви посилює скопійований у XVIII ст. в Рязані "стародавній синодик", де поруч згадуються "Ярослав Всєволодич Владимєрской и княгиня єго Фєодосия" (третьою дружиною цього князя справді була дочка рязанського князя Ігоря Глібовича Феодосія) й абсолютно незрозумілі "Ярослав Києвской и княгиня єго Офимия".
Втім, у будь-якому випадку після смерті Ярослава Всеволодича (1246 р.) його сини, Олександр та Андрій, вирядившись у 1247 р. "в Татары", домоглися того, що Андрій отримав право на Володимир, а старший, Олександр, – на "Києв и всю рускую зємлю". Щоправда, останній був номінальним володарем Києва: повернувшись до Новгорода, де він князював раніше, Олександр розпочав боротьбу з Андрієм і в 1252 р., діставши від татар право "старєйшинства во всєй братьи єго", посів володимирський стіл.
Після цього, за висловом Дж. Феннела, "Київ і вся Південна Русь наче вислизнули з рук правителів Північно-Східної Русі": міжкнязівські відносини тут стали регулюватися ярликами на велике княжіння володимирське. Навряд чи можна визнати переконливою спробу пролонгувати термін існування інституту київського княжіння, а відтак і Київської Русі як реального політичного організму, посиланням на "стійку літописну традицію, згідно з якою Київ і надалі перебував у руках північних князів". Насправді йдеться лише про пізній, XVII ст., Густинський літопис, що в ньому Олександра Ярославича і його брата й наступника на володимирському великокняжому столі Ярослава Ярославича названо, відповідно, "московским и києвским" та "литовским и києвским" князями. Абсурдність перших предикатів виразно свідчить не на користь другого; ще більші сумніви породжує вміщена під 1305 р. звістка цього ж літопису про початок князювання у Києві Івана Калити.
Очевидно, що остаточне розв'язання даної проблеми неможливе без докладного текстологічного аналізу Густинського літопису. Однак здається симптоматичним, що такий вдумливий дослідник, як М. Грушевський, спочатку вбачаючи у цій пам'ятці "певні натяки" на існування /30/ київського літописання в другій половині XIV ст., з часом рішучо змінив свою думку, відзначивши з приводу наведених "фактів": "Редактор компіляції для сих подій не розпоряджався ніяким нам незвісним джерелом, і сі його звістки, очевидно, тільки його власні здогади, а як такі – нічого не варті".
8
Власне, з 1239 р. (від загибелі Юрія Всеволодича у битві на р. Сіть) Ярослав Всеволодич резидував у Володимирі – стольному місті Суздальської землі, князювання в якому з часів Всеволода Юрійовича було поєднане із родовим старшинством серед місцевих князів.