Таким чином був юридично оформлений перехід Сіверщини до складу Московської держави (за винятком Любеча, поверненого ВКЛ). Однак литовські правлячі кола не втрачали надії домогтися того, щоб "тот край… к рукам господарским пришол и так был захован, яко был за славноє памяти короля єго милости Казимира". До цього їх закликали й представники сусідньої з Сіверщиною Київської землі (вище вже цитувалися скарги депутації киян до Сигізмунда І на шкоди, завдані їм втратою Путивля.
Характерно, що при відстоюванні своїх прав на цей регіон литовські офіційні кола також широко використовували аргумент "отчинності", цілком виправданий з огляду на майже півторасотлітнє перебування Сіверської землі у складі ВКЛ. З московського боку, в свою чергу, лунали звинувачення, що литовські князі оволоділи Сіверщиною, як і іншими давньоруськими землями, "зрадою".
У родоводі великих литовських князів, укладеному в Московщині на початку XVI ст.,[75] стверджувалося, що їхній предок Гедимін ("Гегиминик") був нібито тільки "рабом", "конюшцем" Вітеня [76] – дрібного смоленського князя з роду Ростислава Мстиславича, котрий, утікши з татарського полону, оселився в Жемайтії у "нєкоєго бортника" й одружився з його дочкою; коли ж "Витєнца" вбило громом, з нею взяв шлюб Гедимін, що й дало початок роду литовських князів. Їхнє піднесення пояснювалося "вєликих князєй русских нєсогласиєм" і "мєжусобными браньми", які дозволили Гедиміну, вирядженому тверським князем Олександром Михайловичем збирати данину "об сю сторону Нємана", збагатитись і стати володарем Литви (протверська тенденція родоводу була зрозумілою з огляду на походження його автора; у московській тра- /169/ диції XVI ст. Олександра Тверського заступив московський князь Юрій Данилович). Паралельно наголошувалося, що великі московські князі походять від римського кесаря Августа й можуть титулуватися царями, оскільки їхній предок Володимир Мономах отримав царські регалії від візантійського імператора Костянтина Мономаха. Це сталося внаслідок організованого Володимиром Всеволодичем походу на Фракію, що увінчався цілковитим успіхом. Просячи миру, Костянтин Мономах передав йому через послів – ефесського митрополита Неофіта, єпископів і "рядников" – свій "вєнєц царскый… на блюдє златє", знятий з власної шиї "животворящий крєст от самого животворящєго дрєва, на нєм жє распят владыко Христос", "крабицу (ларчик, ковчежець – авт.) сєрдоликову, из нєя жє Август, кєсарь римский, вєсєляшєся, и ожєрєльє, ижє на плечу своєм ношашє… и иныє многиє даровє". Увінчаний з рук Неофіта царським вінцем, київський князь отримав право зватися "отсєлє боговєнчанный царь… И от того врємєни князь вєликий Володимєр /170/ Всєволодич нарєчєся Мономах [77] и царь Вєликия Россия. И от того часа тєм вєнцєм царским, что єго прислал вєликий царь грєчєс- кий Константин Мономах, вєнчаются вси вєликиє князи володимєрскиє, єгда ставятся на вєликоє княжєниє русскоє".
"Послання про Мономахів вінець" було покладено 
в основу офіційного "Сказання про князів володимирських", яке, своєю чергою, стало наріжним каменем ідеології самодержавства у Московській Русі. Наявні в ньому "історичні аргументи" охоче використовувалися російськими дипломатами, які обстоювали царський статус свого володаря, офіційно прийнятий Іваном IV у 1547 р. /171/
У відповідь на імперські претензії московських володарів з Кракова й Вільна лунали заяви, що, позаяк Київ належить Литві, "никому бы тым имєнєм и титулом царства києвского нє было пристойно писатися – одно єго королєвской милости, а нє вєликому князю московскому" (1548 р.); знаходилось місце і для кепкувань над вигаданою генеалогією правителів Росії (так, польський поет Ян Кохановський писав про Івана Грозного: "Нащадок римського імператора Августа; хто зна, звідки взяв він того літописця!").
Водночас литовські князі плекали власну "римську" ідею, декларуючи походження литовців від латинян. Першим сформулював цю теорію Ян Длугош; вона базувалася на схожості мов та поховальної обрядовості цих двох народів. Длугош припускав, що за часів Юлія Цезаря частина давніх італійців, прихильників Помпея, очолена князем Вілієм, емігрувала далеко на північ, заснувавши місто, назване на честь їхнього вождя Вільном. Суворий край, який 
вони заселили, був (на згадку про далеку батьківщину) охрещений Літалією; перекручена, ця назва дійшла до нас як "Литва".
Наведена теорія стала дуже популярною. Так, Михалон Литвин без вагань покликався на "напівлатинську мову" та "давні римські обряди" своїх одноплемінників і спогорда згадував про "московські письмена", котрі "не мають нічого, що спонукало б до доблесті, оскільки руська мова чужа нам, литвинам, тобто італійцям, у чиїх жилах тече італійська кров". Литвин виклав дві версії того, як предки литовців потрапили на північ. За першою, їх було виряджено на боротьбу зі скіфами; ближчою ж до істини він вважав другу, згідно з якою "вони були занесені бурями Океана за Гая Юлія Цезаря" під час його походу на Британію. У білорусько-литовських літописах широкої редакції утвердився інший варіант легенди: предком литовців був родич імператора Нерона Палемон, котрий на чолі великого почту втік від "кривд і утисків" свого деспотичного володаря.
Ідея римського походження литовської шляхти та її володарів не здобула визнання в Москві. Натомість (як гадають, під тиском Гедиміновичів, котрі служили при московському дворі – Трубецьких, Бєльських, Мстиславських) у 30 – 40-х рр. XVI ст. виникла нова версія родоводу великих литовських князів. Гедиміна оголосили Рюриковичем, нащадком полоцького князя Рогволода. В основу такої "ідентифікації" було покладено літописний сюжет про заслання до Царгорода сином Володимира Мономаха Мстиславом двох Рогволодовичів, котрі відмовились допомогти йому в боротьбі з половцями (1129 р.). За версією московських книжників, які назвали їх на литовський лад Давилом і Мовколдом, згодом князів запросили до себе "вильнянє"; праправнуком Давила ("пєрвого князя на Вильнє") нібито й був Гедимін. /172/
Цей варіант родоводу задовольнив як приходнів-Гедиміновичів, так і володарів Московщини, оскільки, згідно з літописом, Мстислав позбавив Рогволодовичів їхньої частки Руської землі, а відтак їхні нащадки не могли претендувати на давньоруську територіальну спадщину (тобто окреслена в родоводі ситуація, коли міста, що здавна були "обладаны князми києвскими, иныє чєрниговскими, иныє смолєнскими, иныє полоцкими", стали "городами литовскими… ижє суть нынє за кралєм", розумілась як аномальна). Більше того, оскільки "Литва в ту пору дань даяшє князєм полоцким", а ті, своєю чергою, підпорядковувалися київським, з'явилась основа для тверджень, що "нє токмо что Русская зємля, но и Литовская зємля вся" є вотчиною московських Рюриковичів.
Не дивно, що ця генеалогічна легенда швидко потіснила попередню, яку в 60-х рр. XVI ст. Іван Грозний назвав нісенітницею (брехнею "бєзлєпичников"). Він же після смерті останнього Ягеллона, Сигізмунда-Августа, заявив, що, раз "тово роду нє осталось никого", то "Корона Польская и Вєликоє княжєство Литовскоє наша вотчина".
Незалежно від того, наскільки широко московські государі окреслювали територію своєї "отчини", центральним об'єктом їхніх претензій залишався Київ. Симптоматично, що на зламі XV–XVI ст. великий князь литовський Олександр навіть почав називати себе князем Русі та Києва (з таким титулом він фігурує в переговорах із лівонським магістром і в укладеній з ним у 1501 р. угоді), що, безумовно, було відповіддю на посилення інтересу до Києва з боку його войовничого тестя. Адже, як уже відзначалося вище, у 1490 р. той у договорі з цесарем Максиміліаном проголосив курс на опанування "вєликого княжєства Києвского".
75
Його автором традиційно вважають Спиридона-Саву (званого "за рєзвость єго" Сатаною) – тверича з походження, колишнього київського митрополита, висвяченого в Константинополі в 1475 р. Не прийнятий Казимиром і ув'язнений, він згодом опинився в Московській державі, де його було заслано до Ферапонтового монастиря. Глибоким старцем, у 91 рік, він написав послання до невідомої особи, знане в сучасному літературознавстві як "Послання про Мономахів вінець", що його складовою частиною й був згаданий родовід (разом із легендарною генеалогією великих московських князів).
77
Насправді Володимир Всеволодич звався Мономахом за матір'ю – "царицєю грєкинєю", котра, як гадають, була дочкою Костянтина IX Мономаха; той помер, коли онуку минуло два роки, й гадки не мав про передачу йому своїх імператорських інсигній, які в Московщині набули вигляду "барм Мономаховых и шапки". Першим ними був увінчаний онук Івана III Дмитро Іванович під час його коронації як співправителя діда в 1498 р.; взагалі ж ця "шапка золотая" відома з часів Івана Калити.